Коли саме в місті Василькові на річці Стугна була зведена гребля невідомо, очевидно після того як Стугна перестала бути судноплавною рікою. В давні часи це була чи не єдина переправа через Стугну на південному торгівельному шляху. Тому з самого початку , щоб переправитись греблею через річку треба було заплатити мостовщикові. Цю платню збирали навіть у ті часи, коли після татарської навали на Київщину 1482року (Менгли-Гіреєве спустошення) Васильків довгий час залишався пустим селищем після повного знищення. Про це згадується в описі від 1667 року. Мостовщина поповнювала казну Васильківського монастирського замку, який як і місто належав Києво-Печерській лаврі.
Цікаво, що мостовщину зобов’язані були платити всі, і ті що мали високі чини, і ті хто працював на панщині. На початку XVIII сторіччя існувала ще підвідна повинність. Піддані Лаври давали підводи для війська і військових вантажів, для проїжджих урядовців та іншого, причому від мостовщини та підвідної повинності ніхто не звільнявся.
Васильківська гребля на фото початку XX сторіччя
Цією греблею переїжджали й переходили купці та звичайні подорожні з Польщі, через це вона час від часу обсипаючись руйнувалась та потребувала ремонту. Бувало навіть (як, наприклад, у 1730-х рр.), що цю, а також й інші греблі, наказувалося цілком розкопати й обгородити палісадом, щоб ніхто не міг переходити з Польщі й переносити пошесті, коли такі там бували. Лагодити ці греблі потім доводилося знов-таки силами підданих (“посполитої”). Правда, можливо, що в першій чверті XVIII сторіччя ця праця частково оплачувалася з прибутків погребельного (мостовщини). Так, принаймні, пояснював 1755 року управитель ієромонах Рафаїл, зазначаючи, що після того, як було скасовано ці оплати, лагодити греблю силами самих мешканців Василькова безоплатно дуже важко, через це гребля руйнується. Таким чином, у пізніші часи лагодити греблю доводилося підданим цілком безоплатно.
План розташування Васильківської греблі 1843 рік
Серед Васильківського духовенства слід відзначити священицьку династію Кашинських, котра мала дворянське коріння і належала до гербу Помян. Її представники майже протягом всього XIX ст. служили при міських храмах, займаючи різні посади – від повітових протоієреїв до звичайних церковнослужителів. Вони не лише будували храми на свої кошти, але й забезпечували їх усім необхідним, даруючи угіддя. Зокрема, Кашинськими за власний кошт була збудована Покровська церква, яка згодом отримала в дар один з водяних млинів що наприкінці XVIII сторіччя були збудовані на греблі.
Водяний млин (малюнок В. Поленова)
З часом гребля почала втрачати своє стратегічне значення. На початку XX сторіччя головним в’їздом в місто була дорога яка проходить трохи праворуч від сучасного шляху по вулиці Соборній. Переправа через Стугну відбувалась по дерев’яному мосту.
Фрагмент плану міста Василькова 1932 рік
В літку 1941 року, перед тим як Васильків був окупований німецько-фашистським військами, місто атакувала німецька авіація. Під час бомбардування бомби падали на військовий аеродром та стратегічні об’єкти міста. Міст на в’їзді в місто через річку Стугну також був розбомблений. Після того знову згадали про греблю. Мені невідомо чи намагалась окупаційна влада відновити міст чи ні. Але старожили згадували, як Васильківці переживали щоб гребля витримала, коли радянські танки переїзжали її після звільнення Василькова у листопаді 1943 року.
Розбитий міст через р. Стугну (фото з німецького фото-архіву)
В післявоєнні роки була збудована нова дамба з насипом по якому прямою лінією пролягла нова дорога, що з’єднала правий та лівий береги ріки Стугна.
Дамба на річці Стугна
Гребля більше була не потрібна і з часом перетворилась на невеличкий півострів який Васильківці називають «Язичком»
Єфімов Микола Андрійович народився 9 травня 1914 року в селі Радивонівка Запорізької області. По закінченні школи вступив до Мелітопольського педінституту де у 1936 році познайомився з Галиною Петрівною Назаренко. Галина Петрівна була родом з Васильківщини, народилась в селі Ковалівка 18 січня 1918 року. Після закінчення педінституту Микола та Галина одружилися поселившись в селі Уладівка Вінницької області. У 1939 році Миколу Андрійовича забирають в армію і відправляють на Радянсько-фінську війну. Через деякий час його комісують із -за проблем з серцем. Але під час другої світової війни його знову мобілізують і він знаходиться на передовій до самого кінця війни. Перемогу зустрічає в Празі.
Під час служби
По закінченні війни Микола Андрійович та Галина Петрівна в пошуках житла знаходять можливість жити та викладати у Васильківській середній школі №2. Спочатку працюють і живуть прямо у будівлі школи (сучасний центральний корпус Васильківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2, вулиця Покровська, 2)в центрі Василькова. Потім переселяються в будинок початкової школи №2 на вулицю Рози Люксембург, 13. Там подружжя живе деякий час прямо в школі. І лише у 1952 році у Миколи Андрійовича з'являється можливість отримати ділянку поряд зі школою на вулиці Ватутіна, де він і будує будинок для сім'ї. Тим часом Галина Петрівна викладає у школі №1, а Микола Андрійович переходить працювати У Васильківську середню школу №7.
Єфімови тісно дружили та спілкувалися із родиною Приймаків, Василем та Тамарою, теж педагогами з шкіл міста Василькова.
Єфімова Галина Петрівна
Єфімова Галина Петрівна працювала вчителем біології та хімії у Васильківській середній школі №1 Єфімов Микола Андрійович працював вчителем математики та креслення,
Єфімов Микола Андрійович
Як давно в Миколи Андрійовича з’явилася пристрасть до малювання, невідомо. Самоучка, малювати олівцем у блокноті або на чернетці йому подобалось завжди, навіть під час війни але саме у Василькові він почав писати картини олією. Ні коли і ні де цьому спеціально не вчився. Вдома у Василькові мав велику колекцію репродукцій картин. Захоплювався живописом та намагався робити копії художників: Шишкіна, Айвазовського, Левітана. В останні роки життя багато малював вже сам, не повторюючи відомих художників.
Незадовго до смерті Миколи Андрійовича Галина Петрівна, розуміючи, що його незабаром не стане, передала до Васильківського краєзнавчого музею картини, не вникаючи у подробиці їх опису. Після смерті Миколи Андрійовича частина картин так і залишилась в музеї.
Інтернет-проект «Таємниці Василькова» висловлює велику вдячність онуці Миколи Андрійовича, Олені Гідзиль, за надану інформацію та фото з родинного архіву.
Васильків, повітове місто Київської Губернії, засноване Святим Рівноапостольним Великим Князем Володимиром, який назвав його Васильєвим, тобто тим своїм ім'ям, яке він отримав у Святому хрещенні. Але рік заснування Василькова достеменно не відомий.
У 996-му році 6-го Серпня Печенги, які зробили набіг, приступили до Васильєва, Володимир вийшов на них з малою дружиною, був розбитий і сховався під мостом від лютих ворогів, де благав Небо про свій порятунок. Опісля, на знак подяки за порятунок, він спорудив храм в ім'я Святого Преображення Господнього, бо в той самий день було свято Преображення, коли Володимир врятувався від рук ворожих.
Кажуть, що з часів Князя Василька Юрійовича місто Васильєв почало називатися Васильків.
Васильків разом із Києвом зазнав багато лиха від Татар, був завойований Литвою, Поляками, терпів набіги запорожців, нарешті, за договором між Росією та Польщею, 1686-го року 26-го Квітня, був повернутий Російській Державі, разом із утвердженням Київського намісництва, а 1795-го року Васильків зробився повітовим містом і вийшов з-під Управління Києво-Печерського Лаврського Монастиря, якому він належав.
До Васильківського повіту тоді були зараховані такі кращі містечка, придбані від Польщі та Литви: Чорнобиль, Хабне, Горностайпіль, Іванків, Димер, Бородянка, Гостомель, Макарів. Рожів, Ясногородка, Бєшов, Хвастовъ, (Бѣлая Церковь). Але пізніше ці містечка здебільшого відійшли до Київського та інших повітів.
Васильків колись був кордоном Польщі і стояв, проти польського містечка Хвастова, на рівному місці при невеличкій річці Стугні; у ньому, крім звичайних присутніх місць, знаходився митний дім і заставні прикордонні команди. Так само у Василькові є й донині висока старовинна фортеця, що складається із земляних валів, але вона вже заселена садами, цвинтарем і хатинами; словом, роль її вже не важлива, оскільки нема потреби в обороні могутньої Русі.
У цьому місті трапилася одна подія, яку маю честь передати вам у цій повісті.
II.
Начальник Митниці, молодий, багатий чоловік пан Ч.. мав чудову дружину Марію, з якою він жив тільки тринадцять місяців.
Однієї травневої ночі привиділося їй уві сні, що ніби вона сиділа на березі під тінню гіллястого в'яза, на чудовій канапі, при впаданні швидкого струмка в скромну Стугну і насолоджувалася вечірньою порою. На превеликий її подив, раптом із жахливим галасом і громовим тріском покотилася по небу та зірка, світлом якої вона милувалася, потім, за мить, розсипалася блискавкою блакитним склепінням неба, - і зникла.
Ріка Стугна
Зацікавлений погляд її спрямувався на мерехтіння місяця , що відзеркалювався разом із небом у водах річки. Приємний спів солов'я ще більше її зачарував, вона побачила, як швидко пливе до неї улюблений лебідь, якого називала коханий Гіарциз, в одну мить опинився в неї на колінах, вона пестила лебедя, і він заспівав їй чарівну мелодію, і ця гармонія захопила всі таємні захоплення її душі; словом, вона була веселою і радісною.
Ах, є і на яву ті хвилини, в які ми відчуваємо себе чимось вищим! Щасливий той, хто скористається цією райською миттю.
Так душа молодої мрійниці була в обіймах останньої, наземної Фантазії. Після цього, вона побачила вдалині невеликий човен, в ньому сиділи троє веслярів у жалобі, а її чоловік був урочисто вбраний і тримав у своїх обіймах якусь молоду пані, пристрасний поцілунок кохання повторювало відлуння. Помста і ревнощі закипіли в її грудях; але тієї самої миті софа, на якій вона сиділа, перетворилася на похмуру труну, а лебідь лежав перед нею мертвим. Із цим вона прокинулася, і сильне хвилювання смутку вирувало у стривоженій душі. Смуток збільшувався поступово; марно вона намагалася вигнати сумні мрії, сон відлітав, і кожна мрія минулого сновидіння уявлялася їй якоюсь жахливою Фурією неминучого лиха. Бурхливі пориви сумного передчуття змусили її ще вперше в житті йти в сад насолодитися досвітньою прохолодою. Чарівний промінь полудня і світлосяйний схід сонця не могли розсіяти фатального смутку. Чоловік її був тоді в Києві у справах, і їй ні з ким було розділити й полегшити свій сум! Раптом згадала вона, що вчора просили її на іменини до Р...ву. Довго таємне передчуття зупиняло її, але вона не вміла розгадати його, з якоюсь вимушеною радістю виблиснула думка, що приємності веселого товариства можуть розвіяти згубну тугу душі й нерозгаданий сум серця.
Не вір передчуттю, не вір сновидінню! Вони помилкові! Нехай натяки істинного пробудження будуть лукаві друзі серцю. Іди, нехай веселе товариство розважить тебе приємними розмовами. Іди скоріше, там заспіває лебідь зворушливу мелодію кончини, там згасне світло твоєї зірки! Поспішай, там похоронний Смолоскип освітить вхід у вічність, там двері труни відчинять тобі блискавка і грім! Поспішай, поспішай, земний смуток і всі печалі, з неймовірною швидкістю, відлітатимуть від тебе! Полетять, і ніколи не повернуться! Не зволікай, вдарив твій час. Правий Шекспір, він сказав: у кожній людині є натяки на її призначення.
III.
Пробила година після полудня, і гармонія музики відгукнулася в серці кожного гостя чарівною луною.
Усі веселі й задоволені; лише на обличчі пані Ч...й було видно різкі риси якогось таємного, глибокого смутку. До неї підійшла кмітлива іменинниця і запитала: від чого ви такі сумні?
- Ах, я й сама не знаю!
- О, я знаю! сказала, перериваючи промову, її приятелька, і нахиляючись до неї на вухо, щось прошепотіла.
- Ні! з усмішкою відповіла вона, і рум'янець сорому надав їй нової принади. Цієї ночі бачила я жахливий сон, і відтоді, як прокинулася, мені так сумно, що начебто весь світ Божий перетворився на печаль і горе!..
- О, якщо так, заперечила глузливо Г. Р...ва, то прошу вас розповісти мені цей сон. Колись і я, в минулі роки, була хорошою ворожкою, - та й тепер сподіваюся.
- Та вже повірте, не одна Циганка у всьому Василькові так вам не розтлумачить, як я. Ходімо в іншу кімнату, продовжила Р...ва, і обидві приятельки пішли.
Музика заграла вальс, і молодь представила собою вихор. Люди похилого віку обох статей і різного стану сиділи по місцях за чашками кави, склянками пуншів і варенухою, як улюбленим напоєм того часу. Одні дивилися на жвавий танець, інші розповідали про інтереси в житті; а розмова військових зображувала грізну мінливість долі.
Жартівливий капельмейстер раптом перервав вальс гучною мазуркою, і тут-то танцюристи, поки склали порядок, збудили сміх усієї компанії. Інші ще носилися у вихорі вальсу, інші надавали собою колосальне падіння, а треті - ненавмисну зустріч вальсу з мазуркою. Усі літні залишилися задоволені, і кожен із них від душі дякував капельмейстеру за такий благородний, на думку того часу, жарт. Гучний регіт, що більше відбивався відлунням Бахуса, продовжував мазурку разом із музикою. Раптом з'явилися в залу бенкетувальників іменинниця з Г. Ч...Й.
- Повірте мені, як вашій приятельці, цей сон рівно нічого не значить, продовжувала йдучи Г. Р... запевняючим тоном, але відтінки смутку, різкою рискою, затьмарювали приємність її посмішки. Будьте спокійні! хіба мало чого нам уві сні не примариться? краще скажіть, що ви сумуєте за милим другом і боїтеся, щоб чогось не сталося з ним у дорозі.
- І те й інше. Моя нянюшка, досить літня жінка, тлумачила мені цей сон з іншого боку; але більше довіряючи вам, я залишаюся абсолютно спокійною. Дякую вам!» І щирий поцілунок, як милий, улесливий, але лукавий звичай Польщі, був рештою палкого прояву її почуттів!
- Що це за сміх? сказала скромна господиня, і тут попередила її цікавість одна літня дама.
Під час її розповіді капельмейстер з жадібністю ловив усі риси на обличчі іменинниці, сподіваючись і від неї отримати подяку. Р. Р.... здавалося не була байдужою до вчинку капельмейстера, але на догоду гостям подякувала йому невеликим нахилом голови. Честолюбний музикант від захоплення ледь не випустив скрипки з рук.
Мазур скінчився, і стомлена молодь поспішала по місцях. Слуги поспішали подавати прохолодне питво. Деякі з тих, хто танцював, зі шляхетним духом, радилися, яким би чином помститися капельмейстеру.
IV.
Погода непомітно змінилася, і травневий полудень перетворився на похмуру стихію вересня, але бенкетуючі гості майже не помічали, як блиснула блискавка - і грім сколихнув усі будівлі Василькова. -
Перша його стріла відвідала бенкетувальників, і молода Пані Ч... впала мертвою, як безневинна жертва свого передчуття. Майже всіх гостей сильно оглушив грім; пожежа продовжувала вирувати; але проливний дощ, на щастя, без вітру, і допомога людей, не допустили згоріти всьому будинку, який існує й тепер і належить тому самому Прізвищу Р...х.
Тепер не стану описувати печалі пана Ч...ва, скажу тільки, що він поховав свою дружину в усьому багатому й улюбленому її вбранні, з чудовим похоронним святом. Шістсот цілкових було роздано бідним вдовам, сиротам та іншим убогим людям.
СЦЕНА 1-ша.
Середина лісу; у долині біля струмка сидять два розбійники. Ніч.
ПЕРШИЙ.
Ну вже як хочеш батько Афоня, а міня то замисличко бере; ось Господи прости хотів від тебе приховати; ну та батько вже видно судилося, нам з тобою, зробити дєлішку.
ДРУГИЙ.
А що таке? ти, батьку, таки все лукавиш!
ПЕРШИЙ (перериваючи).
Хто старе згадає тому око геть.
ДРУГИЙ.
Ти бать таки охаха! ну, так кажи: я, здається, ні в чому не видам. Вестимо, це легка справа. Адже знаєш учора багатий Лях поховав то бать свою дружину.
- Це-то краще за твоє буде.
ПЕРШИЙ.
Ось ти в мене батька з язика зірвав. Підемо то, от якось бать підживемося, Што ну... любушка, хоч трішечки й страшно якби...
СЦЕНА 2-а.
Соборне кладовище(Замковий цвинтар)
Опівночі. Краєвид Васильківського Замкового цвинтаря, ті самі два розбійники вже розрили могилу.
ПЕРШИЙ.
Ну слава те Господи! на силу-то бать докопалися, та й труна чим сукном наче оббита.
ДРУГИЙ.
Досить балагурити. Відчиняй дах скоріше (голоси з могили), бери, тягни, знімай, відрізуй пальці, коли персні не злізають з доброї волі.
ПЕРШИЙ.
Шо бать вона тепла? ну, от і зовсім виліземо поскоріше.
ДРУГИЙ
- Як би не так! адже на ній то й інше добро.
ПЕРШИЙ.
Досить не зривай! нехай уже не зовсім з'явитися гола на той світ.
ДРУГИЙ.
Порожнє ти бать плетеш! я зніму!
Підступний лиходій вже готовий був зняти, але ось неочикуване диво? тієї самої миті мрець у могилі обійняв лиходія, який за всіх своїх варварських почуттів знепритомнів, а його товариш утік від жаху, забравши з собою всю здобич.
З передмістя, званого Западинці, де колись було стародавнє місто Васильків, прокладено дорогу крізь цвинтар до нинішнього міста та повз пам'ятник, споруджений Г. Ч...вою, що й тепер на тому ж місці існує. Якщо комусь із вас, панове читачі, трапиться бути у Василькові, то можете поцікавитися і пересвідчитися в моїй розповіді.
Жителі вранці йшли на ринок, і побачивши відкриту могилу, і напівмертвого лиходія, в обіймах мерця, сповістили начальству.
Варвар незабаром прийшов до тями, але ось дивно, якщо можна вірити, кажуть, що з великими труднощами звільнили його з обіймів мерця. На допитах лиходії виявилися закоренілими розкольниками. Через три роки пан Ч... одружився, як кажуть васильківці, з багатою і молодою вдовою Домбровською.
Судіть про сновидіння і передчуття!..
Григорій Карпенко 2-'й.1847 р. Березня 1-го дня. С. Петербург
Звичайні труднощі при перетині кордону збільшувалися у воєнний час. На такі саме труднощі вказує одна справа 1739 р. про пропуск грецьких купців через Васильківський форпост.
Вказівний знак "Митниця" на автошляху Київ-Одеса
У травні 1739 р. в польському селі Митниця зібралося багато приїжджих купців-греків, які вже давно чекали пропуску до Росії і, ймовірно, не скоро б його дочекалися, якби не допоміг їм у цьому мій побратим Мініх, який проїжджав у цей час через Митницю. На їх прохання, він дав пропозицію ген.-губернатору Леонтьєву «показаних купців, якщо вони представлять про себе, що при них немає ніяких підозрілих людей і в заражених небезпечною хворобою місцях не були, надійні поруки, як Ніжинського войта Терновіота та інших, всередину наших кордонів їх пропустити без затримання, а товари прийняти в карантин на свій розсуд».
Згідно з цією пропозицією, греки були пропущені через кордон і для проходження карантину зупинені у Василькові, а ніжинському войту було наказано надати за них поручительство.
Тим часом 24 червня греки, загальною кількістю 17 осіб, подали Леонтьєву спільну скаргу, в якій писали: «Минулого 1738 і цього 1739 років у різних місяцях і числах ми, що підписалися нижче, цареградські та македонські жителі греки, прибули до польського прикордонного села Митниця зі своїми товарами: волоського вина 44 бутлів, ладану 16 бочок, бакалії 8 возів і з грошима для покупки московських товарів; а нині як ми, так і товари наші, до указу К. Г. К., велено прийняти в карантин до Васильківського форпосту; а згаданого волоського вина тут при Васильківському форпості в карантині поставити ніде, бо і так через багато часу стоячи в Митниці, хоча там під дахом, тільки почало киснути, а тут без будь-якого даху на спеку до того ж перевезенням перетруситься, то і зовсім пропасти може, від чого нам не мале розорення буде, і тому В. В. П. всепокірніше просимо, щоб було наказано пропустити нас до Києва, бо нам не тільки карантину, але вже й три минуло, а волоського вина в Києві і в Ніжині до указу продавати не будемо, тільки б нам зазначене вино в зручному місці поставити».
А 14 липня про те ж саме подав прохання до К. Г. К. ніжинський житель грек Мацовіт, брат одного з прибулих купців. Але тільки тоді, коли надійшло донесення ніжинського войти Петра Терновіота про те, що за приїжджих греків поручилися ніжинські греки «певні і свідомі люди, яким у цьому можна вірити», прохачів пустили, нарешті, до Києва, а потім і до Ніжина. Назад за кордон приїжджі греки відпускалися теж по-особливому для кожного дозволом генерал-губернатора, який запитувався через ніжинського войта.
Журнал «Київська старовина» том 84, січень, 1904 рік
10 лютого 1914 року, згідно з постановою міської думи від 19 липня 1913 року, було затверджено проект змін до плану міста Василькова від 1826 року. Зміни, згідно із проектом, стосувалися центральної частини міста Василькова.
Так у резолюції Васильківської міської управи до Будівельного відділення Київського губернського правління від 16 грудня 1913 року йдеться про те, що Управа уповноважена Міською Думою клопотати про зміну міського плану у вигляді передбачуваних будівель:
I. Лабаза кам'яних крамниць по Соборній та Володимирській вулицях, замість тимчасових дерев'яних лавок-рундуків, що знаходяться проти ветхого лабаза лавок-рундуків віддалених на 26 аршинів, розташованих на міській площі та які підлягають знесенню в 3-річний термін.
ІІ. дерев'яного критого ринку-їдальні на Володимирській площі.
ІІІ. Кам'яного лабазу лавок передньої частини Васильківського проспекту, замість тимчасових дерев'яних будівель. Лабаз нових лавок буде в 10-ти саженях від будинку чайної піклування про Народну тверезість і в 4-х сажнях від старого лабазу рундуків, що знаходяться на міській площі і підлягають знесенню в 3-річний термін.
При цьому Міська Управа мала честь доповісти, що оновлені торговельні будівлі, і ринок не тільки приведуть місто у впорядкований вигляд але й покращать значною мірою його санітарний стан, позбавивши місто від брудних сараїв та лавок в жахливому стані та вигляді.
У відповідь на цю ініціативу міська управа натрапила на опір євреїв-міщан, власників занепалих дерев'яних крамниць і лавок. Як аргумент було наведено нібито факт спадкового володіння землею, що знаходиться на території міських площ. Проте міська влада, а також Київське губернське правління, куди зверталися ображені, ясно дали зрозуміти, що міські площі та вулиці вважаються місцями загального користування і не можуть перебувати у приватній власності.
Колишня Думська площа територія Гостинного двору
Ознайомившись зі справою, можна дізнатись, що місто Васильків наприкінці 19 початку 20 століття було не просто мізерним провінційним містечком, а саме містом, , яке було спроектовано з надзвичайною архітектурною грамотністю, а назви вулиць і площ доречно і красиво підкреслювали його велич.
Так, всі ми звикли називати Соборною площею ділянку, яка примикає до перехрестя вулиць Грушевського та Соборної і межує з одного боку з будівлею Васильківської школи №2, а з іншого зі сквером імені Головачова О.О.. Але насправді на плані міста від 1913 року бачимо, що Соборна площа знаходилась на місці, поза місцем де сьогодні розташовується Будинок культури. У свою чергу, це означає, що саме на цьому місці, а не там де знаходився пам’ятник Декабристам у 1825 році відбулися знакові події, пов'язані з повстанням Чернігівського полку. Крім того, поруч з цим місцем на Васильківському базарі відбулася й цивільна кара заарештованих декабристів, яких після придушення повстання доправили до тюремної камери міста Василькова.
Соборна площа на проекті зміни плану м. Василькова 1913 року
Оскільки місце, про яке йдеться, знаходиться на перетині вулиць Соборної та Володимирської, у деяких документах площа зветься Володимирською. На Володимирській площі місцеві підприємці в середині 19 століття побудували дерев'яні торгові ряди, що складались з рундуків та ларьків. Згідно з проектом змін плану від 1913 року на місці перехрестя Соборної та Володимирської вулиць спроектована Торгова площа, що згодом перетворилася на Васильківський базар, який проіснував аж до 40-х років ХХ століття. До речі, саме біля Торгової площі з того краю що примикав до Соборної вулиці знаходилась нині неіснуюча Церква на честь Рівноапостольного князя Володимира(Володимирська церква). Звідси і назва Володимирської вулиці.
Гостинний двір та Торгова площа на фрагменті плану 1913 року
Площа, де знаходиться пам'ятник декабристів у документах зветься Думською і відповідно до проекту змін плану на ній було розміщено Гостинний двір.
Також проект змін плану частини міста Василькова зберіг назви головних вулиць. Центральна вулиця, яка зараз носить ім'я Михайла Грушевського, називалася Васильєвським проспектом, а вулиця Миколи Гоголя на плані названа Проектованою. Втім, якщо розглянути сучасний генеральний план міста Василькова, можна помітити, що ця ділянка міста досі очікує на проектні зміни.
Листівка початку XX століття (Вид на гостинний двір)
На знімку: П. К. Саксаганський серед драм-гуртківців м. Василькова (в центрі). В першому ряду зліва —! автор спогадів Г. М. Дробот, справа поряд з П. Саксаганським, — його дружина Ольга Гаврилівна. Три гуртківці, що сфотографовані у другому ряду зліва, теж члени сім’ї Г. Дробота — дочка Олена, син Костянтин та зять Микола. Далі в другому ряду — Григорій Петрович Левченко (зараз живе у Василькові).Леонід Олексійович Ренський (нині в Києві), Синяк (помер), Крамаренко (місце приживання невідоме), Парубець та Костенко (померли). У першому ряду також сфотографовані: Олена Шинкіна (проживає у Києві)., Марія Литвиненко (васильківчанка) та тодішня завідуюча клубом (прізвище невідоме).
До 1911 року у Василькові ніяка культурно-масова робота не проводилась. З 1911 ж року земство почало створювати деякі гуртки. Зокрема, був драматичний, в якому брав участь і я. П’єси до постановки дозволяв місцевий справник. Цікавим був один випадок, коли ми готували п’єсу під назвою «Хатня революція». Справник так налякався слова «революція», що нізащо не хотів дозволити постановку.
Спеціального будинку для занять тоді не було, ми репетирували і виступали у різних приміщеннях.
Колектив Драм -гуртка місто Васильків
Після революції почали думати про будівництво клубу. Щоб зібрати кошти, виступали у різних місцях, а гроші витрачали на будівництво. Багато чим допоміг четвертий держ-шкірзавод, спеціалісти якого склали план, дирекція відпустила матеріали. Приміщення було невеличким, тому через деякий час за допомогою Радянської влади його розширили. Нині це приміщення — районний Будинок культури.
Відкриття клубу було великим святом для аматорів сцени, для всього міста. Драматичний гурток до відкриття підготував п’єсу Карпенка-Карого «Сто тисяч». Роль Бонавентури копача грав корифей українського театру П. К. Саксаганський. Було це в 1926 році. П. К. Саксаганський приїздив до нас ще раз. У п’єсі «Суєта» він зіграв роль Івана. Разом з гуртківцями виступав також М. К. Садовський.
Члени драматичного гуртка виїздили з п’єсами у села Кодаки, Жорнівка, Путрірка, Погреби, Западинка, В. Бугаївка. Виступали ми і в сусідніх районах. П’єси йшли з великим успіхом і викликали великий інтерес у васильківчан.
Григорій Михайлович ДРОБОТ
За матеріалами газети «Шлях Ілліча» від 29.06. 1967 р.
До жовтневої революції 1917 року будинок родини Биковських знаходився у місті Василькові на вулиці Трудовій (зараз вулиця Антонія та Феодосія). Батько - Биковський Михайло Вікентійович утримував магазин, мама була домогосподаркою. Сім'я мала невелике господарство: тримали корову, козу, коня, свій сад та город.
1914 року розпочалася Перша світова війна, батька забрали на фронт, а мама залишилася сама з дітьми. На той час їх було п'ятеро.
Після Жовтневої революції батько повернувся з фронту і влаштувався працювати на винному складі. Жили вони в достатку, але 1930 року тато вмирає від зараження крові. Мама лишається сама з дітьми. Старшому синові на той час було 25 років, а молодшому 5 років. У країні починається колективізація (об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі колективні соціалістичні господарства - колгоспи). У сімей, які мали господарство, починають його відбирати, щоб змусити мешканців вступати до колгоспів. Така доля не оминула й родину Биковських, але з огляду на те, що мати після смерті батька залишилася сама з неповнолітніми дітьми, їй дозволили залишити корову.
1932 р. у країну прийшов голод. Жити було дуже тяжко. Старші брати та сестри, які мали змогу самостійно знайти собі роботу, роз'їхалися, а з матір'ю залишилися найменші – Петро та Володимир.
У 1938 р. Петро Михайлович Биковський теж залишив рідне гніздо надійшовши до Київської електрошколи залізничного транспорту.
Володимир Михайлович Биковський.
У 8 років Володя Биковський пішов до школи, був важким і голодним 1933 рік.
1941 року почалася Велика Вітчизняна війна.31 липня місто Васильків було окуповане німецько-фашистськими військами, почалося життя за окупаційної влади.
Володі було тоді неповні 16 років, але він був фізично добре розвиненим — саме таких і забирали до Німеччини на примусову роботу. Володимира разом із іншими молодими людьми закрили на збірному пункті.
Мама домовилася з поліцаями про викуп сина. Необхідну суму грошей допомогли зібрати сусіди та знайомі. Після сплати Володимира пообіцяли не чіпати наступного набору.
Після цього випадку Володя ховався, але його вистежили та схопили. Збірний пункт знаходився в будівлі на вулиці Шевченка, 46 (тепер філія школи №2) Вночі Володимир втік, вистрибнувши з другого поверху та сховавя у знайомих. Пізніше він знову потрапляє в пастку поліцаїв і цього разу вже в товарному вагоні чекає на відправку до Німеччини. Але не судилося йому працювати на німців. Радянська авіація бомбила залізничні колії та станцію Васильків-ІІ; охорона сховалася в укритті, а всі бранці з вагонів, зокрема й Володя, розбіглися. Знову довелося ховатися, але недовго, 6 листопада 1943 Васильків був звільнений.
У 1943 році радянське командування видало спеціальну директиву про проведення мобілізації військовозобов'язаних на звільнених територіях. Тому відразу після звільнення міста, Володимира Биковського, а разом з ним і всіх придатних до військової служби хлопців та чоловіків мобілізували до Радянської армії і навіть не переодягнувшись у військову форму, відправили на передову. Володимир Биковський та його друзі Василь Зварич та Володимир Хелемес були зараховані до 764-го полку 232-ї стрілецької дивізії 51-го стрілецького корпусу 40-ї армії 1-го Українського фронту.
Під час бойових дій під Білою Церквою Володимир Хелемес був тяжко поранений і загинув, Василь Зварич — зник безвісти, а Володимир Биковський був легко поранений і брав активну участь у боях за звільнення Батьківщини. Першому Українському фронту в ті часи протистояло угруповання противника у складі 30-ти дивізій, у тому числі 8 танкових та 1 моторизованої. Командував гітлерівськими військами генерал танкових військ Є. Раус. Ворог досі сподівався знищити радянські війська. Обстановка була досить складною та напруженою. Систематичне недосипання, фізичні навантаження знесилювали воїнів обох сторін. Але радянські війська крок за кроком йшли вперед.
Стрілець Володимир Биковський 25 березня 1944 р. був нагороджений медаллю «За відвагу», а вже 10 квітня 1944 р. удостоєний цієї високої солдатської нагороди вдруге. У серпні того ж року Володимира призначають командиром відділення розвідки, виконує бойове завдання на відмінно та вчасно, за що його командування нагороджує орденом Великої Вітчизняної війни 2 ступеня.
У період наступальних боїв 23-28 серпня 1944 Володимир Биковський з розвід. відділенням був весь час попереду батальйону в тилу ворога. Добре організував розвідку, доставляючи командиру цінні відомості про супротивника і тим самим сприяв успішному виконанню бойових наказів командування.
В ніч із 27 серпня на 28. серпня 1944 р. Володимир Биковський повертався з розвідки до місця дислокації свого батальйону. Натрапивши на засідку противника, Володимир Биковський зі своїм відділенням прийняв нерівний бій, у якому загинув смертю хоробрих.
Наградний лист
Володимира Михайловича Биковського поховали у селі Бистриця в Румунії. Йому було лише 19 років. Як і всі люди, Володя Биковський любив життя і мріяв швидше, розгромивши ворога, повернутися додому, обійняти своїх рідних та близьких, знайти свою другу половинку та завести щасливу родину. Він мріяв стати інженером-будівельником і звести на вулиці Трудовій у Василькові, де проживала родина, найкрасивіший будинок як символ мирного життя, майстерності та достатку. Всі старші брати Володі пройшли війну, повернулися додому, на момент взяття інтерв'ю в живих залишався тільки Петро Михайлович, який і розповів нам історію про життя та загибель свого молодшого брата.
Петро Михайлович Биковський відійшов у вічність 8 вересня 2019 року.
