У середині XIX - на початку XX ст. Васильків перетворився на досить велике і економічно розвинене місто, в якому працювали 5 тютюнових фабрик, миловарня, 2 цегельні, завод сальних свічок та пивоварня. В економіці міста значну роль починає відігравати обробка шкіри. 1885 року у Василькові працювало 5 таких заводів. У 1900 році населення-міста складалося з 18580 осіб, які проживали у 2085 будинках.
Після революцій 1917-1921 років розвиток міста відбувався в умовах нової економічної формації. Швидко почав оживати колишній шкіряний завод Вайсберга.
zavod_vaysberga
На Васильківському шкір заводі
1922 року завод дубильних екстрактів дав першу продукцію. Значна частина населення міста працювала на держшкірозаводі та інших підприємствах. Багато цих мешканців займалися кустарними промислами: дубили шкіру, шили та ремонтували взуття. У 1925 році було створено спеціальний комітет, який відкрив майстерні залізних виробів, пошиття одягу та взуття, залучав безробітних до ремонту шляхів, будівництва та інших робіт.
 |
Стара будівля на вулиці Першого травня №16 місто Васильків (територія колишнього заводу «Транспортер»)
У 1929 року на базі кількох кооперативних об'єднань створили завод «Транспортер», який випускав дрібний сільськогосподарський інвентар. На території сучасного ринку працював деревообробний завод. У місті працювали артіль «Кераміки», гончарні цехи якої виготовляли посуд, артіль з пошиття та ремонту одягу, де також виготовляли рушники та білизну. Працював млин.У місті розвивалася торгівля, працювали магазини, шинки, обмінні пункти. У місті постійно діяв базар, на якому було багато критих яток. На базарі можна було купити все: від цвяха до коня. Недарма мешканці сіл називали Васильків «купи-продай».
Стрімко розвивалося медичне обслуговування населення. У місті діяли лікарні, де працювали кваліфіковані лікарі та фельдшера. Не менш важливим та складним завданням була організація народної освіти та культурно-масової роботи. У місті були організовані школи. У 30-ті роки у Василькові був дитячий будинок, де мешкали безпритульні діти. Саме цей заклад у період Голодомору 1932-1933 років врятував життя багатьом дітям, яких деякі селяни вивозили та залишали в місті на базарі.
 |
| Вихованці Васильківського дитячого будинку |
Зі спогадів Самойленко Віри Лаврентіївни, (народилася 21 січня 1928 року у м. Василькові Київської області.)
У ті роки мені було лише 5 років, і я мало що пам'ятаю. Жили ми тоді у центрі міста у будинку, де був РАГС, біля річки Васильківки (сьогодні там парк). На тому місці раніше було НКВС. Батько Лаврентій Григорович охороняв приміщення ЗАГСу, і жили ми в ньому у відомчій квартирі. Так було раніше, де працюєш, там і житло дають. Біля нас з правого боку був дитячий садок, ми в
дитинстві пролазили туди через дірки в паркані і ходили гуляти, збирали іграшки, що загубили вихованці садочка.
Мама Ганна Юхимівна працювала технічкою.Було у батьків на той час п'ятеро дітей: старший брат Григорій (загинув на Фінській війні), середній Сергій, третій брат Микола (після війни трохи пожив і помер від ран), сестра Надя та я. Шостий, найменший Віктор народився 1937 року. У нашого будинку, був город, де садили картоплю та моркву. Батьки отримували пайки, трохи хліба, тим і харчувалися. Батько видно ще десь працював за продукти, бо пам'ятаю, що приносив у сорочці пшоно. Бабуся жила на Путрівці, там голодували, вона приходила до нас у Васильків, міняла речі на їжу. Пам'ятаю, одного разу якась банда на шляху до села забрала в неї все, що вона виміняла. Тоді вона повернулася до нас і плакала. У ті роки вижили усі, ніхто не помер. Померлих у центрі міста теж не бачила. А критий ринок на той час був там, де зараз знаходиться будинок культури. Там продавали все і продукти, і одяг, і тварин. Навпроти, була аптека, а поряд пам'ятник Леніну.
Під час війни місто бомбардувало і багато будинків було зруйновано. А ринок, коли відступали наші війська, спалили. Під час війни на аптеку та пам'ятник Леніну впала бомба (зараз там ресторан Консул), розбомбили і будівля НКВС. В окупацію ховалися, щоби не потрапити до Німеччини. По дорозі на Залізний хутір нинішньою вулицею 1 Травня гнали євреїв і полонених на розстріл у Ковалівський яр. Стріляли тих, хто тікав дорогою, і так і залишали. Люди їх потім тишком-нишком прикопували.
Після звільнення міста від фашистів перед старим будинком культури в центрі (там, де й зараз площа) повісили чотирьох поліцаїв і висіли чотири дні з написами на дощечках «Я зрадник Батьківщини». А їхні родини вивезли кудись.
У 1947 році знову був голод . Я після війни працювала на заводі «Транспортер» і ходила на роботу боса, бо не було що взути. У цех, коли заходила, стелила товстий папір, щоб ноги не поранити стружкою. Все тоді було за талонами — і їжа, і одяг. Мені по талону видали ситцеву сукню, то в ній ходила і на роботу і гуляти. За картками у приміщенні клубу заводу отримували по 500 грам хліба, а мама працювала на 5-му шкірі заводі, то там давали 500 грам борошна, а на молодшого Вітю, як на «утриманця», давали 300 грам. Купували пшоно, міняли хліб на крупу, купували й муку. Варили «затірку», «юшку», млинці. Голодно було, але хоч раз на день та їли.
Про те, що у Васильківському районі справді був голод, свідчить Національна книга з пам'яті жертв голодомору в Україні.
Пропонуємо вашій увазі уривок інтерв'ю з мешканкою міста Василькова, уродженкою села Западинка Мельниченко Марією Костянтинівною. В інтерв'ю мова піде про хутір, що нині не існує, який у довоєнний час знаходився на околиці міста Василькова, межував із передмістям Западинка і мав назву хутір Капличний або Каплиця. Після того, як хутір розселили, а землі хутора були віддані під забудову військового містечка та військового аеродрому, було знищено і хуторянський цвинтар, на якому ховали мешканців, які загинули від голоду у 1932 – 1933 роках. За переказами цвинтар хутора Каплиця знаходився на тому місці де зараз побудовані гаражі мешканців військового містечка.
Немає коментарів:
Дописати коментар