Цей задум почав реалізовуватись улаштуванням у 1740 році карантинного будинку на польському кордоні, тобто на кордоні Малоросії з Поліссям та Волинню, що віддавався на відкуп від київської губернської канцелярії. Але здійснення її було, здається, лише формальним, поки російський міністр резидент у Константинополі Вишняков не надіслав повідомлення, що там виявилася (1742) повітряно-заразна хвороба. Для відомості про це повідомлення і про прийняття необхідних застережень були надіслані укази київському генерал-губернатору Леонтьєву, на Дон до отамана Данила Єфремова та в Бамут у Слобідські полки.Разом з тим, у тому ж 1742 році, для постійного спостереження за кордоном та для своєчасного вжиття заходів до недопущення зарази, призначений в Україну особливий доктор Йоган Фабрі (Johann Fabri), родом з Угорщини, який отримав докторський диплом у Галлі. Він мав жити в Києві та перебувати у розпорядженні київського генерал-губернатора. На допомогу йому дано два полкові лікарі з ландміліційних полків, а саме з Єлецького полку Келлінг та з тамбовського полку Томас Енгель. Їм надано з медичної канцелярії особливу інструкцію російською та німецькою мовами, підписану 20 грудня 1743 року, в якій Фабрі названо «прикордонним лікарем, Grantz-Medicus», а лікарів-«прикордонними лікарями, Grantz-Chirurgi». Це був головний карантин, влаштований на Васильківському форпості і згодом (років через десять) розрісся в цілу систему карантинних установ.
Яким був карантинний будинок до 70-х років XVIII століття, ми не знаємо. Але нам відомо, що був він невеликим, незручним і невигідним. Через це в періоди, коли мандрівників було багато або вони приїжджали у великій кількості, карантин усіх умістити не міг.
 |
| Віз із мішками борошна. 1825. Гравюра Орловського. |
Крім того, саме приміщення карантинного будинку було старим на стільки, що ніякі ремонти не могли б його врятувати. Тому вже в 1769 році було прийнято рішення побудувати новий карантинний будинок. Управління, яким переходить на цей час до російської адміністрації. Гроші на це асигнуються із сум, які були відкладені на будівлю митниці.
Але, очевидно, справа затягувалася, бо 1771 року наказом цариці Катерини запропоновано негайно збудувати новий карантинний будинок, великий, — на 500 осіб. Гроші на це наказано взяти із Київської губернської канцелярії. Побудувати його доручено архітектору Каринову (він, до речі, оглядав та складав план будинку директора митниці), який служив доглядачем у Київському царському палаці. За указом Катерини від 1764 р. для будівництва казенних будинків повинні брати приватних архітекторів, тому що на державній службі спеціально для побудови казенних будинків їх немає і оплачувати як за побудову приватних будинків. Тому Каринову дали лише авансу 500 рублів.
Будівництво почалося 1772 року. У січні було взято з Київського слобідського цегельного заводу Софійського кафедрального монастиря 20.000 цегли, а з червня по вересень закуплено потрібний ліс. Також закуповувалося чимало інших матеріалів для потреб будівлі, зокрема під кінець будівництва заліза. Крім того, було закуплено багато пожежних інструментів, можливо не лише на випадок пожежі, а й для проведення дезінфекційних заходів.
Насамперед, лубенському артилерійському осавулу замовили дві пожежні труби за 60 і 40 руб., причому йому видано 50 руб. авансу. Щоправда, зрештою, була зроблена лише одна труба, другу осавул зробити не встиг; у рапорті зазначено, що в нього «трапилася така сильна лихоманка», що він уночі з 1 на 2 грудня того року «Невідомо де подівся». Оскільки таких майстрів більше не знайшлося, то, швидше за все, друга труба так і не була зроблена.Також Київський міщанин Козир на потреби карантинного будинку мав зробити: 8 вил, 16 гачків та належну кількість кілець та цвяхів.
Куплено ж:
- 48 пожежних сокир (по 50 к.);
- 16 діжок, великі дубові (по 50 к.) та малі (по 40 к.);
- відер соснових 80 (7 к.);
- На щити повсті — 24 шматки завдовжки 3 арш., завширшки 1 арш., по 50 к.;
- цвяхів залізних, щоб набивати її на рами, – 1.500 (6000 – 90 коп.);
- ременів - 120 (по 1 к.);
- канатів - 70 саж. (1 саж. - 1 к.);
- 24 рами для щитків (по 20 к.);
- для сокир - 48 сокири дубові та кленові триаршинні (по 6 к.).
Крім того, куплено ще 8 діжки дубових (по 1 руб. 20 к.), 24 цебра (по 22 к.), розпусків нових з колесами (по 3 руб.).
Будинок звели біля того місця, де мали будувати нову митницю. За наказом Комерц-колегії, митницю було влаштовано у відремонтованому дворі з будинком, який виділила Лавра для козацької старшини у м. Василькові. Сенат побажав, щоб у цей будинок перевели директора митниці, а у новому великому директорському будинку розмістили митницю. Директор, як міг опирався такому рішенню. В результаті до будинку колишньої митниці, (монастирський), що повністю згнив і старий перевели козацьких старшин, двір старшин забрали під митницю та добудували там казенним засобом хати для цолнера, стемпельмайстра та служників.
Отримавши таким чином майже нову митницю, вирішили митницю вже не зводити, і відкладені на це гроші витратили на будівництво нового карантинного будинку.
Треба сказати, що таке рішення житлове питання зовсім не розв'язало, тому що виїзні митники без необхідного для проживання приміщення, і в 1771 28 з них живуть в обивницьких хатах. Але слід сказати, що директор своє житло відвоював, повернули йому й ті, що витратив, гроші.
Карантинний будинок був щось на зразок готелю, де зупинялися мандрівники, вичікуючи терміну карантину. Заведений він був, зважаючи на різні інфекційні хвороби та епідемії, які дуже часто траплялися в Туреччині і звідти через Польщу могли потрапити в Україну з Росією. У часи ж, коли жодних епідемій у Туреччині не було, карантин закривати також не було необхідності, по-перше, через те, що в карантині простіше було оглянути товар купців для стягнення мита, по-друге, тому, що карантин давав достатньо великий прибуток. Щодо першого, то для огляду купецького товару до карантину призначають навіть спеціального фактора.
 |
| Граф Бурхард Крістоф фон Мініх |
Раніше на початку XVIII століття спеціального карантинного будинку не було. Купці, які перечікували карантинний термін, зупинялися у польському селі Митниця чи у Василькові, що спричиняло певні порушення. Найчастіше купці, проїжджаючи прикордонну територію, заявляли про своє бажання відбути карантинний термін та їхали відбувати його до села Митниці. Коли ж справді приходила їхня торгова валка, то термін карантинних процедур уже закінчувався, і іноді вже наступного дня можна було їхати до Києва. Щоб уникнути таких ситуацій, генерал-фельдмаршал фон Мініх в 1740 наказав побудувати карантинний будинок. Який і був збудований за річкою Стугною, на шляху з Польщі до Василькова. До будинку також додавалася ділянка сіножаті, для годування коней купецьких валок.
Щодо засобів, за допомогою яких боролися в карантинному будинку проти інфекційних хвороб, які могли перевезти мандрівники з Царгорода, то вони були простими. Мандрівників просто обкурювали (ялівцем і порохом, а в пізніші часи — сірою), а їх речі добре просушували і провітрювали. Потім перед кінцем карантинного терміну переїжджих уважно оглядав лікар.
Лікар у Василькові мав досить самостійне становище. Був він, власне, за карантину, але водночас лікував і на форпостах, а також обслуговував прикордонних, військових та адміністрацію. Власне, Васильківський лікар мав не лише місцеве значення, він був прикордонним лікарем. Він відав усіма карантинами по прикордонні, не лише у Київській сотні, а й у Новослобідському полку, а також на Запоріжжі. Тут, на форпостах перебували «лікарі», які підпорядковувалися Васильківському лікарю, виконували його розпорядження, запитували у нього інструкції, повідомляли про мандрівників тощо. Лікар визначав термін карантину в різних місцевостях і в різні часи. Як ми вже говорили, до сфери діяльності Васильківського лікаря входило також Запоріжжя.
 |
| Іван Білецький |
Коли у грудні 1760 року почалася на Запоріжжі якась тяжка хвороба, яку занесли чумаки з Криму, про що доповідав кошовий отаман Білецький, багато чумаків біля Січі в сильній лихоманці померли, нарядили з Васильківського форпосту лікаря Ломана. Він мав взяти із собою двох колег («лікарів») на вибір із полків Київської застави та двох лікарських учнів; а в цих полках лікувати тим часом повинні лікарі інших полків застави. На заміну Ломана у Васильків був призначений лікар Ніжинського полку Іван Федосєєв. Ломан мав пробути в Січі, доки ця хвороба зникне.
Таким чином, ціле прикордонне було в компетенції лише лікаря. Це говорить про те, що на посаду Васильківським лікарем призначали професіонала з неабиякими знаннями та ерудицією. З цієї посади можна було легко зробити швидку кар'єру. Так воно насправді і було, наприклад, вищезгаданого Ломана указом Канцелярії медичної колегії від 8 лютого 1761 перевели в Москву на посаду головного лікаря при Московському генеральному шпиталі.
Наприкінці XVIII ст. На Васильків чекали великі зміни. У 1786 році була знижена роль монастирського замку, а разом з ним і Василькова, у 1793 р. правобережні землі були приєднані до Російської імперії. Внаслідок цих подій Васильків занепав. Він втратив статус прикордонного центру, були ліквідовані митниця, карантин та форпост. втрачається та його торгове значення. Васильків втратив торгове значення і став звичайним пересічним містом України. Щоправда, 1795 року виникає думка зробити з Василькова повітовий центр, що згодом і втілюється в життя, при цьому всі будинки, наприклад, карантинний, митниці надають під нові повітові урядові місця. Заснують поштову контору тощо. Але все ж таки Васильків як повітовий центр не відіграє такої значної ролі, як раніше, коли він був прикордонним містом, і, можна сміливо сказати, що XVIII сторіччя стало для нього часом найбільшого розквіту та впливу на життя всієї держави.
Немає коментарів:
Дописати коментар