Перш за все. представлюсь вам. Я жителька Казані, пенсіонерка Хая Тевіївна Дихне (дівоче прізвище — Гольдфарб). Але родом я з Новоград-Волинського. що на Житомирщині.
Війна застала мене студенткою в Києві. В перші ж дні війни. працюючи на евакопункті по прийому біженців, я дізналася, що мої батьки все ще залишаються в Новоград-Волинську І я поїхала за ними. Але поїзд дійшов до Житомира І — все, Далі їхати вже було неможливо. Невдовзі німці захопили Житомир. І до батьків я так і не потрапила. І опинилася я в єврейському гетто,
З гетто мені вдалося втекти; І пішла я в бік Києва. Йшла полями голодна і пухла, а в Києві вже теж були німці., І знову я брела куди очі дивляться, І опинилася під Васильковом, в якомусь зруйнованому радгоспі. Там я подружилася з дівчиною-єврейкою Вона була родом з Василькова, але її батьки вже були розстріляні. Дівчині просто» дивом удалося напівживою вибратися з могили. Коли стало вже холодно, ми з цією дівчиною (забула її Ім’я) пішли до неї додому до Василькова, щоб узяти теплі речі. Та її оселя була пограбована. Щоправда, на горищі були деякі теплі речі, і ми одяглися і повернулися в радгосп. Виконували -різні роботи і дуже боялися, щоб' нас не видали поліцаї.
Коли стало зовсім холодно,, місцева жінка, яка працювала з нами повела нас ночувати до своїх знайомих, щоб зігрітися. Ми заночували, а вранці господар хати прийшов з поліцаями, сказав. що ми єврейки. І нас повели до поліції у Васильків, На допиті у начальника поліції я стверджувала, що з дитбудинку і ніяких документів при мені немає, що я не єврейка. Але моя подруга була місцева і її впізнали; а відтак доля її була вирішена.
І тоді нас відвели до камери. Я добре бачила, як поліцай, перш ніж повести подругу на розстріл, довго знущався над нею і згвалтував її
А я... На вигляд я була як-малолітка і видно, саме тому поліцаї не звернули на мене увагу. А у Василькові мене ніхто не знав, і зовні я не була схожа на єврейку. Та коли я залишилася сам-на-сам з начальником поліції, він мені тихо сказав : «Я знаю, хто ти. Мене не проведеш. Але ти не признавайся, що ти єврейка, продовжуй стверджувати, що ти з дитбудинку і проси, щоб тобі видали папірець...» Так я і вчинила.
Начальник поліції направив мене до управи Там мені видали посвідчення на ім’я Галини Гулько В ньому було сказано, що я українка, Вже після війни я дізналася, що того начальника поліції було розстріляно фашистами за зв'язок з партизанами та підпільниками.
Так я стала Галиною Гулько, в поліції, в камері я сиділа з Ганною Карпенко. А коли кас звільнили, то вона привела мене до своїх знайомих. У них я й перезимувала. Допомагала людям по господарству. Ніхто мене не видав, хоча господарі і знали ,що я єврейка; Там я подружилася з доньками моєї рятівниці — Вірою і Надією Карпенко. З нами ще тоді дружила Надя Школьник (Шкільна).
Влітку 1942 року нас мобілізували на роботу в Німеччину. Збір і відправка були у Василькові. Карпенки Віра та Надя, Надя Школьна, я та інші а дівчата трималися разом, допомагали одне одному чим могли. .
В Німеччині ми опинилися в одному пересильному пункті. Звідти нас направили на роботу до німця на ім'я Фрідріх Шварц. Працювали в Берліні, в районі Марієндорфа. на Бріцерштрассе. Керував нами зять хазяїна -- Отто. Він відверто над нами знущався, а мене запідозрив у тім, що я не українка. Та дівчата мене щоразу виручали.
Невдовзі до нас прибули дівчата з Курської області — Олександра Афанасьєва, Євгенія Переверзєва. Поліна Осипенко.
Отак гуртом ми відпрацювали на овочевих плантаціях Шварца до кінця квітня 1945 року. Затим нас звільняли радянські війська.
На пересильному пункті мені видали довідку з моїм справжнім прізвищем — Гольдфарб і поновили в єврейській національності. Я була дуже здивована, коли серед радянських солдатів побачила євреїв. Бо мені здавалося, що всіх євреїв фашисти винищили. Хоча в Німеччині ще зустрічалися поодинокі старики-євреї з великою жовтою зіркою Давида на спині.
Під кінець літа 1945 року я приїхала в рідний Новоград-Волинський. Там мені сказали, що моїх батьків — Тев’є Пінсіховича та Ріву Давидівну Гольдфарб, а також брата Давида було розстріляно фашистами ще в 1941 році...
Першої пори після повернення з Німеччини я ще листувалася з моїми рятівниками з Василькова. А потім... Навесні 1946 року я вийшла заміж за свого шкільного товариша, офіцера Семена Михайловича Дихне. Ми продовжували листуватися з васильківцями але чоловік не схвалював це листування, боячись, що буде мати неприємності по службі.
І справді, на відмінно склавши екзамени до військової академії. він не пройшов мандатну комісію на тій підставі, що я. дружина його, була на окупованій території. А про те, що я працювала в Німеччині і взагалі говорити заборонялося. Чоловік мав великі неприємності через мене, дійшло навіть до того, , що високе начальство радило, йому оформити зі мною розлучення і таким чином розчистити собі дорогу до кар’єри. Але він .звичайно, не погодився.
І ось живемо ми з ним в подружній парі з 1946. року. Маємо сина, доньку, четверо онуків. З роками втратився І зв’язок з Васильковом.
З 1983 року ми живемо в Казані. Тут наші-діти закінчили вузи, обзавелися сім’ями. Та думи про друзів-українців, які врятували мене в гірке лихоліття, тривожать совість. дуже І хотілося б, якщо це можливо, І хоча б щось дізнатися про них.
Можливо, прочитавши цього і листа, відгукнеться тьотя Ганна Карпенко, мої подруги Надія та Віра Карпенко. Надія Школьна або їх діти. Дуже хотілося б знати ім'я того начальника поліції, який врятував мене. А і можливо, моїм рятівникам потрібна якась-допомога?
Світ не без добрих людей і саме людська доброта врятувала мене. І сьогодні ми живемо в нелегкі часи, хоча у війну було ще -тяжче. І тоді добрі люди залишалися людьми. Та все ж коли бачиш у що перетворюються національні незгоди. Мимоволі -замислюєшся а нині в наш Час, врятували б тебе чи видали?
Україна мені сниться ночами дуже хочеться на Батьківщину. Але так уже склалося життя... " Нехай боронить вас Бог -людське серце, дорогі земляки!
З найкращими побажаннями і- до вас Хая Тевіївна Дихне.
Публікація в газеті "Життя і слово" (кінець 1992 - початок 1993 року)
Сестри Карпенко
У 1941 році пізньої осені. коли німці вже порядкували в нашому місті, на Ганну Сергіївну хтось доніс в поліцію про те, що вона переховує євреїв. Прийшли до хати з обшуком але нікого постороннього не знайшли. Хоча дівчинка Геня, яка вибралася з-під і купи трупів і ледь добрела з Києва до Василькова, справді була схована на замаскованому горищі сараю.
Ганну Сергіївну Карпенко забрали до поліції, а там сиділа гарненька дівчинка — брюнетка з великими синіми очима. Що чекало її? Смерть!
Кажуть, що в той час начальником поліції був Мойсеєнко. Це завдяки його людяності дівчинка Хая стала Галею з відповідним документом про це. Хоча документ мало охороняв чорнявку від підлих очей.
І Ганна Сергіївна запросила Хаю до себе. Так вона стала подругою Надії та Віри Карпенків, Надійки Школьної. Намагалася не потрапляти людям на очі.
А тут — відправка до Німеччини. на каторгу. Ніхто не звертав уваги на те, що дівчаткам . всього по п’ятнадцять років; що вони ще. власне діти.
Так четверо дівчаток потрапили до Берліна, а вже звідти разом — бо називалися сестрами на овочеві плантації хазяїна в Марієндорфі. Трималися дівчатка купки, допомагали одна одній як могли. Все б нічого з хазяїном можна було миритися, а ось з нацистом Отто, зятем хазяїна…
Якось викликав він «кляйне Надю» (так називали Надійку Карпенко за низенький росточок) та й питає:
— Галя .— іуда? Скажи то я тебе відразу ж відправлю додому, до мами.
А «кляйне Надя», дарма що і маленька, відповіла йому
— НІ. Ми сестри. На одній і вулиці живемо. Купина вона моя.
Послухав оте Отто і закивав головою:
— Натюрліх, натюрліх..
Що це за слово і що воло означало, Надія Степанівна не і знає й досі. Але більше не турбував.
Хоча... Вже пізніше, коли подорослішала, Надія зрозуміла що отим видаванням Галі за, свою сестру вона наражала на небезпеку весь юний гурт. Бо виходило так, що всі вони євреї. Отак і підростали юні полонянки нянки на супові а німецької брукви. Тяжко було працювати і жити далеко від Батьківщини, -але що було робити? Поряд, за сіткою огорожі, працювали французи — військовополонені німці.
Один з німців симпатизував яснооким дівчатам з України. Проїзжаючи мимо залишав на стовпці огорожі свої бутерброди на обід. І дівчата залюбки смакували ними.
Заледве загриміли залпи наших «Катюш», як дівчата зібралися в далеку дорогу додому. Вже на початку квітня, коли наші то наступали на Берлін, то відступали, дівчата чіплялися; за останні вагони поїздів- на,, Схід 1 їхали, і їхали... Тільки додому і — негайно!
В травні були, вже вдома,-серед своїх. Почалося мирне життя...
Невдовзі Надія Карпенко стала Надією Бухвер. А Віра Карпенко — Вірою Радзілевич. Склалися сім'ї, народилися діти. Все пішло по колу. А. що ж Галя-Хая? Галя вдома, на Житомирщині, не знайшла- нікого. її батьків та брата фашисти розстріляли. І розпочала вона своє життя сироти. -Незабаром знайшло її подружнє щастя. Вийшла. Галка (як- називали її сестри Карпенки) заміж за офіцера Семена Дихне ї зажила в любові й турботах. Спочатку листувалися <сестри», а згодом' листування, припинилося. Сьогодні вже відома причина отій перерві, - службова кар'єра та й, власне сімейне життя від отого листування та спогадів про роботу в Німеччині ставилися під загрозу.
І ось - лист до редакції з і надією, що рятівниці знайдуться
Спочатку до редакції завітала Віра Йосипівна Радзілевич Карпенко. Вона працювала в райвузлі зв’язку,.ЩО поряд :і редакцією. Жінка плакала згадуючи війну, роботу в Німеччині, Галю-Хаю…
Цього ж дня приїхала з Калинівки і Надія Степанівна Бухфер-Карпенко. Довгенько ми з нею гомоніли , Згадувала плачучи, Надія Степанівна свою добру маму, яка в тяжкі хвилини війни, рнзикуючи власним життям і їхнім, дочок, рятувала від смерті євреїв. Лікаря з Києва, дівчинку Ганю, Хаю.
Справді Ганна Сергіївна була милосердною Жінкою і ота її надзвичайна Доброта служить і служитиме їй світлим пам'ятником ще довгі і довгі роки. Вона рятівною силою життя заслужила від нас глибоку шану і любов.
«Робіть всі можливі добрі діла всіма можливими засобами, всім можливим людям поки це можливо»- кажуть Псалми.
І хоч Ганна Сергіївна прожила так мало років та вона сповна виконала свою головну місію на землі – творити добро.
Не кожен з нас особливо сьогодні може похвалитися добротою. Може саме тому впродовж майже п’ятидесяти років пам’ять про Ганну Сергіївну жива.
А ще знаючі люди кажуть, „ що душі померлих повертаються і ходять по землі рівно стільки часу, скільки їх пам'ятають живі. Якщо ми ділимося з ближніми шматком хлібу чи ще чимось, то його смак передається нашій померлій рідні...
Хая Тевіївна Дихне не забула своїх рятівників і озвалася через роки і проблеми. Але вона сумнівалася в нас сьогоднішніх. Чи врятували б? Чи вчинили б так, як отой васильківець, який юне дівча видав поліції?
І взагалі сьогодні настала и пора сумнівів, Але робіть всі можливі добрі діла всіма можливими засобами всім можливим людям і поки це можливо, як сім’я Карпенків.
У 1999 році Ганна Карпенко та її дочка Надія, Ізраїльським інститутом катастрофи і героїзму національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) і Героїзму “Яд ва-Шем”, були удостоєні звання звання Праведників народів світу
