Васильківський проспект, гостинний двір та площі міста Василькова

 

10 лютого 1914 року, згідно з постановою міської думи від 19 липня 1913 року, було затверджено проект змін до плану міста Василькова від 1826 року. Зміни, згідно із проектом, стосувалися центральної частини міста Василькова.

Так у резолюції Васильківської міської управи до Будівельного відділення Київського губернського правління від 16 грудня 1913 року йдеться про те, що Управа уповноважена Міською Думою клопотати про зміну міського плану у вигляді передбачуваних будівель:

I. Лабаза кам'яних крамниць по Соборній та Володимирській вулицях, замість тимчасових дерев'яних лавок-рундуків, що знаходяться проти ветхого лабаза лавок-рундуків віддалених на 26 аршинів, розташованих на міській площі та які підлягають знесенню в 3-річний термін.

ІІ. дерев'яного критого ринку-їдальні на Володимирській площі.

ІІІ. Кам'яного лабазу лавок передньої частини Васильківського проспекту, замість тимчасових дерев'яних будівель. Лабаз нових лавок буде в 10-ти саженях від будинку чайної піклування про Народну тверезість і в 4-х сажнях від старого лабазу рундуків, що знаходяться на міській площі і підлягають знесенню в 3-річний термін.

При цьому Міська Управа мала честь доповісти, що оновлені торговельні будівлі, і ринок не тільки приведуть місто у впорядкований вигляд але й покращать значною мірою його санітарний стан, позбавивши місто від брудних сараїв та лавок в жахливому стані та вигляді.

 У відповідь на цю ініціативу міська управа натрапила на опір євреїв-міщан, власників занепалих дерев'яних крамниць і лавок. Як аргумент було наведено нібито факт спадкового володіння землею, що знаходиться на території міських площ. Проте міська влада, а також Київське губернське правління, куди зверталися ображені, ясно дали зрозуміти, що міські площі та вулиці вважаються місцями загального користування і не можуть перебувати у приватній власності.

Колишня Думська площа територія Гостинного двору

Ознайомившись зі справою, можна дізнатись, що місто Васильків наприкінці 19 початку 20 століття було не просто мізерним провінційним містечком, а саме містом, , яке було спроектовано з надзвичайною архітектурною грамотністю, а назви вулиць і площ доречно і красиво підкреслювали його велич.

Так, всі ми звикли називати Соборною площею ділянку, яка примикає до перехрестя вулиць Грушевського та Соборної і межує з одного боку з будівлею Васильківської школи №2, а з іншого зі сквером імені Головачова О.О.. Але насправді на плані міста від 1913 року бачимо, що Соборна площа знаходилась на місці, поза місцем де сьогодні розташовується Будинок культури. У свою чергу, це означає, що саме на цьому місці, а не там де знаходився пам’ятник Декабристам у 1825 році відбулися знакові події, пов'язані з повстанням Чернігівського полку. Крім того, поруч з цим місцем на Васильківському базарі відбулася й цивільна кара заарештованих декабристів, яких після придушення повстання доправили до тюремної камери міста Василькова.

Соборна площа на проекті зміни плану м. Василькова 1913 року

Оскільки місце, про яке йдеться, знаходиться на перетині вулиць Соборної та Володимирської, у деяких документах площа зветься Володимирською. На Володимирській площі місцеві підприємці в середині 19 століття побудували дерев'яні торгові ряди, що складались з рундуків та ларьків. Згідно з проектом змін плану від 1913 року на місці перехрестя Соборної та Володимирської вулиць спроектована Торгова площа, що згодом перетворилася на Васильківський базар, який проіснував аж до 40-х років ХХ століття. До речі, саме біля Торгової площі з того краю що примикав до Соборної вулиці знаходилась нині неіснуюча Церква на честь Рівноапостольного князя Володимира(Володимирська церква). Звідси і назва Володимирської вулиці.

Гостинний двір та Торгова площа на фрагменті плану 1913 року

Площа, де знаходиться пам'ятник декабристів у документах зветься Думською і відповідно до проекту змін плану на ній було розміщено Гостинний двір.

Також проект змін плану частини міста Василькова зберіг назви головних вулиць. Центральна вулиця, яка зараз носить ім'я Михайла Грушевського, називалася Васильєвським проспектом, а вулиця Миколи Гоголя на плані названа Проектованою. Втім, якщо розглянути сучасний генеральний план міста Василькова, можна помітити, що ця ділянка міста досі очікує на проектні зміни.

Листівка початку XX століття (Вид на гостинний двір)

Детальніше

У нашому театрі Саксаганський

На знімку: П. К. Саксаганський серед драм-гуртківців м. Василькова (в центрі). В першому ряду зліва —! автор спогадів Г. М. Дробот, справа поряд з П. Саксаганським, — його дружина Ольга Гаврилівна. Три гуртківці, що сфотографовані у другому ряду зліва, теж члени сім’ї Г. Дробота — дочка Олена, син Костянтин та зять Микола. Далі в другому ряду — Григорій Петрович Левченко (зараз живе у Василькові).Леонід Олексійович Ренський (нині в Києві), Синяк (помер), Крамаренко (місце приживання невідоме), Парубець та Костенко (померли). У першому ряду також сфотографовані: Олена Шинкіна (проживає у Києві)., Марія Литвиненко (васильківчанка) та тодішня завідуюча клубом  (прізвище невідоме).

До 1911 року у Василькові ніяка культурно-масова робота не проводилась. З 1911 ж року земство почало створювати деякі гуртки. Зокрема, був драматичний, в якому брав участь і я. П’єси до постановки дозволяв місцевий справник. Цікавим був один випадок, коли ми готували п’єсу під назвою «Хатня революція». Справник так налякався слова «революція», що нізащо не хотів дозволити постановку.

Спеціального будинку для занять тоді не було, ми репетирували і виступали у різних приміщеннях.

Колектив Драм -гуртка місто Васильків

Після революції почали думати про будівництво клубу. Щоб зібрати кошти, виступали у різних місцях, а гроші витрачали на будівництво. Багато чим допоміг четвертий держ-шкірзавод, спеціалісти якого склали план, дирекція відпустила матеріали. Приміщення було невеличким, тому через деякий час за допомогою Радянської влади його розширили. Нині це приміщення — районний Будинок культури.

Відкриття клубу було великим святом для аматорів сцени, для всього міста. Драматичний гурток до відкриття підготував п’єсу Карпенка-Карого «Сто тисяч». Роль Бонавентури копача грав корифей українського театру П. К. Саксаганський. Було це в 1926 році. П. К. Саксаганський приїздив до нас ще раз. У п’єсі «Суєта» він зіграв роль Івана. Разом з гуртківцями виступав також М. К. Садовський.

Члени драматичного гуртка виїздили з п’єсами у села Кодаки, Жорнівка, Путрірка, Погреби, Западинка, В. Бугаївка. Виступали ми і в сусідніх районах. П’єси йшли з великим успіхом і викликали великий інтерес у васильківчан.

Григорій Михайлович ДРОБОТ 

 За матеріалами газети «Шлях Ілліча» від 29.06. 1967 р.

Детальніше

Про Володимира Биковського

До жовтневої революції 1917 року будинок родини Биковських знаходився у місті Василькові на вулиці Трудовій (зараз вулиця Антонія та Феодосія). Батько - Биковський Михайло Вікентійович утримував магазин, мама була домогосподаркою. Сім'я мала невелике господарство: тримали корову, козу, коня, свій сад та город.

1914 року розпочалася Перша світова війна, батька забрали на фронт, а мама залишилася сама з дітьми. На той час їх було п'ятеро.

Після Жовтневої революції батько повернувся з фронту і влаштувався працювати на винному складі. Жили вони в достатку, але 1930 року тато вмирає від зараження крові. Мама лишається сама з дітьми. Старшому синові на той час було 25 років, а молодшому 5 років. У країні починається колективізація (об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі колективні соціалістичні господарства - колгоспи). У сімей, які мали господарство, починають його відбирати, щоб змусити мешканців вступати до колгоспів. Така доля не оминула й родину Биковських, але з огляду на те, що мати після смерті батька залишилася сама з неповнолітніми дітьми, їй дозволили залишити корову.

1932 р. у країну прийшов голод. Жити було дуже тяжко. Старші брати та сестри, які мали змогу самостійно знайти собі роботу, роз'їхалися, а з матір'ю залишилися найменші – Петро та Володимир.

У 1938 р. Петро Михайлович Биковський теж залишив рідне гніздо надійшовши до Київської електрошколи залізничного транспорту.

Володимир Михайлович Биковський.

У 8 років Володя Биковський пішов до школи, був важким і голодним 1933 рік.

1941 року почалася Велика Вітчизняна війна.31 липня місто Васильків було окуповане німецько-фашистськими військами, почалося життя за окупаційної влади.

Володі було тоді неповні 16 років, але він був фізично добре розвиненим — саме таких і забирали до Німеччини на примусову роботу. Володимира разом із іншими молодими людьми закрили на збірному пункті.

Мама домовилася з поліцаями про викуп сина. Необхідну суму грошей допомогли зібрати сусіди та знайомі. Після сплати Володимира пообіцяли не чіпати наступного набору.

Після цього випадку Володя ховався, але його вистежили та схопили. Збірний пункт знаходився в будівлі на вулиці Шевченка, 46 (тепер філія школи №2) Вночі Володимир втік, вистрибнувши з другого поверху та сховавя у знайомих. Пізніше він знову потрапляє в пастку поліцаїв і цього разу вже в товарному вагоні чекає на відправку до Німеччини. Але не судилося йому працювати на німців. Радянська авіація бомбила залізничні колії та станцію Васильків-ІІ; охорона сховалася в укритті, а всі бранці з вагонів, зокрема й Володя, розбіглися. Знову довелося ховатися, але недовго, 6 листопада 1943 Васильків був звільнений.

У 1943 році радянське командування видало спеціальну директиву про проведення мобілізації військовозобов'язаних на звільнених територіях. Тому відразу після звільнення міста, Володимира Биковського, а разом з ним і всіх придатних до військової служби хлопців та чоловіків мобілізували до Радянської армії і навіть не переодягнувшись у військову форму, відправили на передову. Володимир Биковський та його друзі Василь Зварич та Володимир Хелемес були зараховані до 764-го полку 232-ї стрілецької дивізії 51-го стрілецького корпусу 40-ї армії 1-го Українського фронту.

Під час бойових дій під Білою Церквою Володимир Хелемес був тяжко поранений і загинув, Василь Зварич — зник безвісти, а Володимир Биковський був легко поранений і брав активну участь у боях за звільнення Батьківщини. Першому Українському фронту в ті часи протистояло угруповання противника у складі 30-ти дивізій, у тому числі 8 танкових та 1 моторизованої. Командував гітлерівськими військами генерал танкових військ Є. Раус. Ворог досі сподівався знищити радянські війська. Обстановка була досить складною та напруженою. Систематичне недосипання, фізичні навантаження знесилювали воїнів обох сторін. Але радянські війська крок за кроком йшли вперед.

Стрілець Володимир Биковський 25 березня 1944 р. був нагороджений медаллю «За відвагу», а вже 10 квітня 1944 р. удостоєний цієї високої солдатської нагороди вдруге. У серпні того ж року Володимира призначають командиром відділення розвідки, виконує бойове завдання на відмінно та вчасно, за що його командування нагороджує орденом Великої Вітчизняної війни 2 ступеня.

У період наступальних боїв 23-28 серпня 1944 Володимир Биковський з розвід. відділенням був весь час попереду батальйону в тилу ворога. Добре організував розвідку, доставляючи командиру цінні відомості про супротивника і тим самим сприяв успішному виконанню бойових наказів командування.

В ніч із 27 серпня на 28. серпня 1944 р. Володимир Биковський повертався з розвідки до місця дислокації свого батальйону. Натрапивши на засідку противника, Володимир Биковський зі своїм відділенням прийняв нерівний бій, у якому загинув смертю хоробрих.

Наградний лист

Володимира Михайловича Биковського поховали у селі Бистриця в Румунії. Йому було лише 19 років. Як і всі люди, Володя Биковський любив життя і мріяв швидше, розгромивши ворога, повернутися додому, обійняти своїх рідних та близьких, знайти свою другу половинку та завести щасливу родину. Він мріяв стати інженером-будівельником і звести на вулиці Трудовій у Василькові, де проживала родина, найкрасивіший будинок як символ мирного життя, майстерності та достатку. Всі старші брати Володі пройшли війну, повернулися додому, на момент взяття інтерв'ю в живих залишався тільки Петро Михайлович, який і розповів нам історію про життя та загибель свого молодшого брата. 

Петро Михайлович Биковський відійшов у вічність 8 вересня 2019 року.

Детальніше

Таємниця Братської могили

Покровський цвинтар. 

Тут у яру на східній околиці міста Василькова нацисти та їх посібники в період окупації 1941-1943 років знищували мешканців міста Василькова та Васильківського району. 

    Місто Васильків було звільнено від німецько-фашистських окупації 6 листопада 1943 року. 

21 грудня 1943 року під час ексгумації тіл загиблих, в яру біля Покровського кладовища, було відкрито доступ населення до розкопаних ям з жертвами фашистського терору. Сюди прийшли робітники, службовці установ та організацій, мешканці міста та сіл району, близькі та родичі загиблих, щоб засвідчити жахливі сліди злочинів фашистських загарбників. Люди ходили від ями до ями, щоб упізнати близьких та знайомих, з якими ще недавно ділили радість та смуток. Суворі, заплакані обличчя. Яр був наповнений трупами дітей, жінок, людей похилого віку, тілами червоноармійців. 

Частина Покровського яру

Скільки людей загинуло в яру біля Покровського цвинтаря точна інформація відсутня. На початку війни мешканці Василькова масово залишали місто, намагаючись переїхати в безпечніші регіони, щоб уникнути біди, яка стрімко просувалася із заходу в глиб країни. Але були й ті, хто вважав, що нічого страшного не станеться. Сьогодні майже не лишилося людей, які можуть щось розповісти про події, що відбувалися у місті під час німецько-фашистської окупації. Крім того, мешканці, які пережили окупацію, про ті часи намагалися взагалі ніколи не згадувати. Щоб зорієнтуватися та скласти картину подій, ми використовуємо свідчення тих, хто особисто знав мешканців, які перебували у Василькові під час окупації, аналізуємо публікації у тогочасній пресі та архівні документи. 

Панашенко Олена Василівна

З розповіді мешканки міста Василькова Панашенко Олени Василівни: «Коли почалася війна, мені було 8 років. Як розстрілювали людей я не бачила, але за переказами моєї знайомої Олександри Пустової десь наприкінці серпня – на початку вересня 1941 року на критому ринку що знаходився на старій торговій площі (це там де зараз стоїть будинок культури) почали з усього міста збирати жителів єврейської національності. У Олександри були сусіди євреї, дочку звали Віра. Вони з Олександрою були однокласницями, всі мешкали на вулиці Гоголя. На початку війни Віра поїхала із міста. А її батьки залишились і потрапили на критий ринок. Саме Олександра носила їжу своїм сусідам – батькам Віри, яких з іншими мешканцями закрили на ринку в дерев'яному павільйоні». Одного вересневого ранку всіх хто перебував у павільйоні критого ринку погрузили в машини та повезли по Володимирській вулиці в східному напрямку.     У книзі Круглова Олександра Йосиповича «Знищення єврейського населення України у 1941–1944 роках. Хроніка подій» є згадка про те, що 3 вересня 1941 року загін зондеркоманди 4-А розстріляв у місті Василькові Київської області 106 євреїв. 

Інша подруга Олени Василівни, Марія Урденко, яка на той час жила в районі сучасної вулиці Мічуріна, розповідала, що бачила, як везли людей під конвоєм на трьох машинах до Покровського цвинтаря, після чого трохи пізніше було чути постріли. Випадок із розстрілом євреїв не був поодиноким. Після звільнення Василькова у листопаді 1943 року відбувся Судовий процес у справі про звірства німецько-фашистських загарбників та їх посібників на території м. Василькова та Васильківського району в період їхньої тимчасової окупації. Підсудними у цій справі стали обвинувачені у злочинах, передбачених Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 19 квітня 1943 року., зрадники Батьківщини - колишній начальник Васильківської міської поліції Бялик Михайло Павлович, його заступник Кричевцов Петро Євстигнійович, начальник кущової поліції Васильківського району, Яриш Микола Йосипович та поліцай Беньківський Євген Євгенович. Під час слухання справи було оприлюднено подробиці діяльності підсудних у період німецько-фашистської окупації 1941 – 1943 років. Так підсудного Бялика було звинувачено в тому, що в жовтні 1941 року на посаді начальника Васильківської біржі праці він допоміг ворогам відправити в рабство до фашистської Німеччини 4600 громадян міста Василькова, а всього по району — близько 20 тисяч осіб. Крім того, він допомагав гестапо розстрілювати на Покровському цвинтарі жінок, дітей, людей похилого віку, а також 150 полонених червоноармійців. За свідченнями підсудних та свідків, суд встановив, що Бялик, працюючи начальником поліції м. Василькова, заарештував понад 200 радянських громадян, які були відправлені до Білоцерківського концтабору. Доля заарештованих залишилася невідомою. Підсудний Кричевцов підтвердив, що Бялик становив список на розстріл 10 осіб, яких під конвоєм відвели на Покровський цвинтар, де й розстріляли. Підсудний Кричевцов активно співпрацював з окупаційною владою, завзято виконував накази свого начальника Бялика, разом з іншими поліцаями та німецькими жандармами брав участь у розстрілах радянських людей на Покровському цвинтарі. Підсудний Яриш під час суду визнав, що у березні 1943 р. він повісив у селі Велика Вільшанка бригадира колгоспу Василя Капшука. Очолюючи каральну експедицію, грабував селян, вбивав ні в чому не винних людей. Він усіляко вислужувався перед гестапівцями. Коли жандармерія запропонувала йому заарештувати 7 людей із найближчих сіл, він заарештував удвічі більше. Усіх їх було страчено. Підсудний Беньковський добровільно пішов у поліцаї, знущався з заарештованих, бив жінок та дітей, які приносили ув'язненим передачі, допомагав вішати колгоспного бригадира Василя Капшука. Під час ексгумації в яру під Покровським цвинтарем було виявлено десятки ям. Присутні зазначали, що насамперед важко було бачити трупи дітей. Зітлілі тіла, черепа і кістки перебиті десятками куль, валялися абияк. Поруч із ямами, заповненими розстріляними жителями міста знаходилися ями з тілами розстріляних червоноармійців. Далі, за якихось десяток кроків, розташований інший ряд ям, із тілами циган, молдаван... 21 грудня 1943 року після того, як огляд було закінчено, трупи загиблих поклали в труни і під звуки жалобного маршу траурна процесія вирушила з цвинтаря до Братської могили,яму для якої вже підготували на підйомі біля школи№2, щоб взяти участь у жалобному мітингу-похованні загиблих.

Пам'ятник над братською могилою до реконструкції

Близько 2000 осіб були присутні на жалобному мітингу-похороні жертв фашистського терору. 

 Снігу не було – згадує Панашенко Олена Василівна. Погода була така сама, як зараз. Коли ми з подругами прийшли на жалібний мітинг, то побачили велику яму. Ховати ще не почали, але людей уже зібралося багато. Моя подруга Олена Розенберг запропонувала піти на Покровський цвинтар. Коли ми підійшли до яру, то мені здалося, що це поле бою, весь яр був усипаний тілами. Я на стільки була вражена, що не могла поворухнутися, навіть коли на мене пішов кінь, який вивозив підводу з рештками. Дякувати Богові, якась жінка побачила мене і висмикнула майже з-під коня. 

Колишня вулиця Лікарняна якою 21 грудня 1943 року їхали підводи з рештками загиблих до місця поховання

 Колона з підводами розтяглась від Покровського кладовища до Володимирської вулиці та далі по Соборній аж до самого місця поховання. Труни з перших возів вже опускали в могилу, а останні ще були на цвинтарі біля яру, де по трунах розкладали тіла загиблих. Довгий час меморіальний комплекс навпроти будівлі Васильківської школи №2 називали Братською могилою. Але жодної таблички чи згадки про те, що там поховано розстріляних мешканців міста Василькова ніколи не було. На пам'ятнику, встановленому над могилою після війни, було написано «Вічна слава Радянським та чехословацьким воїнам, які загинули у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками»

Сучасний вигляд Братської могили

Після реконструкції у 90-х роках минулого століття місце із масовим похованням почали називати Меморіалом Слави. З боку сучасної вулиці Героїв Небесної сотні під парканом стадіону "Кристал" на тому місці де колись вела дорога до Покровського яру, в липні 2021 року на передодні 80 річниці окупації Василькова німецько-фашистськими загарбниками, було встановлено пам’ятний знак знищеним в роки окупації мешканцям Васильківщини Єврейської національності.

пам’ятний знак знищеним в роки окупації мешканцям Васильківщини Єврейської національності.

Наступного дня після жалобного мітингу та перепоховання, 22 грудня о 17 годині у місті Василькові на площі біля клубу було виконано вирок Військово-Польового Суду над засудженими до страти через повішення зрадників Батьківщини: Бяликом Михайлом, Кричевцовим Петром, Яришем Миколою, Беньківським Євгеном за участь у звірячому винищенні мирних ні в чому невинних радянських людей — жінок, дітей, людей похилого віку, за відправку на каторгу до Німеччини тисяч мешканців міста Василькова та Васильківського району. Під час виконання Вироку Військово-Польового Суду на площі було понад тисячу осіб.

Оголошення про виконання вироку в газеті«Радянське життя»

    2 жовтня 1967 року у земельному суді у місті Дармштадт (ФРН) розпочався судовий процес над 11 колишніми членами зондеркоманди 4-а. Усі підсудні звинувачувалися в участі у масових та індивідуальних вбивствах близько 60 000 осіб: євреїв, комуністичних функціонерів, хворих та військовополонених у 1941 р. у тилу 6-ї німецької армії у містах Сокаль, Краків, Луцьк, Новоград-Волинський, Бердичів Радомишль, Біла Церква, Васильків, Іванків, Київ (Бабин Яр) та Харків. Одним із головних пунктів звинувачення були масові вбивства у Бабиному Яру. Процес тривав понад рік. Загалом було заслухано 175 свідків із різних країн. 29 листопада 1968 р. суд присяжних виніс вирок:

- Куно Кальссен - 15 років ув'язнення, 

- Адольф Янссен - 11 років, 

- Олександр Різле-4 роки, 

- Віктор Войтон-7 років, 

- Курт Ганс-6 років, 

- Крістіан Шульте-4 роки 6 міс., 

- троє виправдані за § 47 MStGB (виконував наказ) 

- щодо одного рішення відкладено (Август Хефнер), 

– один помер під час суду (Генріх Хун). 

Сергій Снігірьов, краєзнавець

 

Детальніше