Про Володимира Биковського

До жовтневої революції 1917 року будинок родини Биковських знаходився у місті Василькові на вулиці Трудовій (зараз вулиця Антонія та Феодосія). Батько - Биковський Михайло Вікентійович утримував магазин, мама була домогосподаркою. Сім'я мала невелике господарство: тримали корову, козу, коня, свій сад та город.

1914 року розпочалася Перша світова війна, батька забрали на фронт, а мама залишилася сама з дітьми. На той час їх було п'ятеро.

Після Жовтневої революції батько повернувся з фронту і влаштувався працювати на винному складі. Жили вони в достатку, але 1930 року тато вмирає від зараження крові. Мама лишається сама з дітьми. Старшому синові на той час було 25 років, а молодшому 5 років. У країні починається колективізація (об'єднання дрібних одноосібних селянських господарств у великі колективні соціалістичні господарства - колгоспи). У сімей, які мали господарство, починають його відбирати, щоб змусити мешканців вступати до колгоспів. Така доля не оминула й родину Биковських, але з огляду на те, що мати після смерті батька залишилася сама з неповнолітніми дітьми, їй дозволили залишити корову.

1932 р. у країну прийшов голод. Жити було дуже тяжко. Старші брати та сестри, які мали змогу самостійно знайти собі роботу, роз'їхалися, а з матір'ю залишилися найменші – Петро та Володимир.

У 1938 р. Петро Михайлович Биковський теж залишив рідне гніздо надійшовши до Київської електрошколи залізничного транспорту.

Володимир Михайлович Биковський.

У 8 років Володя Биковський пішов до школи, був важким і голодним 1933 рік.

1941 року почалася Велика Вітчизняна війна.31 липня місто Васильків було окуповане німецько-фашистськими військами, почалося життя за окупаційної влади.

Володі було тоді неповні 16 років, але він був фізично добре розвиненим — саме таких і забирали до Німеччини на примусову роботу. Володимира разом із іншими молодими людьми закрили на збірному пункті.

Мама домовилася з поліцаями про викуп сина. Необхідну суму грошей допомогли зібрати сусіди та знайомі. Після сплати Володимира пообіцяли не чіпати наступного набору.

Після цього випадку Володя ховався, але його вистежили та схопили. Збірний пункт знаходився в будівлі на вулиці Шевченка, 46 (тепер філія школи №2) Вночі Володимир втік, вистрибнувши з другого поверху та сховавя у знайомих. Пізніше він знову потрапляє в пастку поліцаїв і цього разу вже в товарному вагоні чекає на відправку до Німеччини. Але не судилося йому працювати на німців. Радянська авіація бомбила залізничні колії та станцію Васильків-ІІ; охорона сховалася в укритті, а всі бранці з вагонів, зокрема й Володя, розбіглися. Знову довелося ховатися, але недовго, 6 листопада 1943 Васильків був звільнений.

У 1943 році радянське командування видало спеціальну директиву про проведення мобілізації військовозобов'язаних на звільнених територіях. Тому відразу після звільнення міста, Володимира Биковського, а разом з ним і всіх придатних до військової служби хлопців та чоловіків мобілізували до Радянської армії і навіть не переодягнувшись у військову форму, відправили на передову. Володимир Биковський та його друзі Василь Зварич та Володимир Хелемес були зараховані до 764-го полку 232-ї стрілецької дивізії 51-го стрілецького корпусу 40-ї армії 1-го Українського фронту.

Під час бойових дій під Білою Церквою Володимир Хелемес був тяжко поранений і загинув, Василь Зварич — зник безвісти, а Володимир Биковський був легко поранений і брав активну участь у боях за звільнення Батьківщини. Першому Українському фронту в ті часи протистояло угруповання противника у складі 30-ти дивізій, у тому числі 8 танкових та 1 моторизованої. Командував гітлерівськими військами генерал танкових військ Є. Раус. Ворог досі сподівався знищити радянські війська. Обстановка була досить складною та напруженою. Систематичне недосипання, фізичні навантаження знесилювали воїнів обох сторін. Але радянські війська крок за кроком йшли вперед.

Стрілець Володимир Биковський 25 березня 1944 р. був нагороджений медаллю «За відвагу», а вже 10 квітня 1944 р. удостоєний цієї високої солдатської нагороди вдруге. У серпні того ж року Володимира призначають командиром відділення розвідки, виконує бойове завдання на відмінно та вчасно, за що його командування нагороджує орденом Великої Вітчизняної війни 2 ступеня.

У період наступальних боїв 23-28 серпня 1944 Володимир Биковський з розвід. відділенням був весь час попереду батальйону в тилу ворога. Добре організував розвідку, доставляючи командиру цінні відомості про супротивника і тим самим сприяв успішному виконанню бойових наказів командування.

В ніч із 27 серпня на 28. серпня 1944 р. Володимир Биковський повертався з розвідки до місця дислокації свого батальйону. Натрапивши на засідку противника, Володимир Биковський зі своїм відділенням прийняв нерівний бій, у якому загинув смертю хоробрих.

Наградний лист

Володимира Михайловича Биковського поховали у селі Бистриця в Румунії. Йому було лише 19 років. Як і всі люди, Володя Биковський любив життя і мріяв швидше, розгромивши ворога, повернутися додому, обійняти своїх рідних та близьких, знайти свою другу половинку та завести щасливу родину. Він мріяв стати інженером-будівельником і звести на вулиці Трудовій у Василькові, де проживала родина, найкрасивіший будинок як символ мирного життя, майстерності та достатку. Всі старші брати Володі пройшли війну, повернулися додому, на момент взяття інтерв'ю в живих залишався тільки Петро Михайлович, який і розповів нам історію про життя та загибель свого молодшого брата. 

Петро Михайлович Биковський відійшов у вічність 8 вересня 2019 року.

Детальніше

Таємниця Братської могили

Покровський цвинтар. 

Тут у яру на східній околиці міста Василькова нацисти та їх посібники в період окупації 1941-1943 років знищували мешканців міста Василькова та Васильківського району. 

    Місто Васильків було звільнено від німецько-фашистських окупації 6 листопада 1943 року. 

21 грудня 1943 року під час ексгумації тіл загиблих, в яру біля Покровського кладовища, було відкрито доступ населення до розкопаних ям з жертвами фашистського терору. Сюди прийшли робітники, службовці установ та організацій, мешканці міста та сіл району, близькі та родичі загиблих, щоб засвідчити жахливі сліди злочинів фашистських загарбників. Люди ходили від ями до ями, щоб упізнати близьких та знайомих, з якими ще недавно ділили радість та смуток. Суворі, заплакані обличчя. Яр був наповнений трупами дітей, жінок, людей похилого віку, тілами червоноармійців. 

Частина Покровського яру

Скільки людей загинуло в яру біля Покровського цвинтаря точна інформація відсутня. На початку війни мешканці Василькова масово залишали місто, намагаючись переїхати в безпечніші регіони, щоб уникнути біди, яка стрімко просувалася із заходу в глиб країни. Але були й ті, хто вважав, що нічого страшного не станеться. Сьогодні майже не лишилося людей, які можуть щось розповісти про події, що відбувалися у місті під час німецько-фашистської окупації. Крім того, мешканці, які пережили окупацію, про ті часи намагалися взагалі ніколи не згадувати. Щоб зорієнтуватися та скласти картину подій, ми використовуємо свідчення тих, хто особисто знав мешканців, які перебували у Василькові під час окупації, аналізуємо публікації у тогочасній пресі та архівні документи. 

Панашенко Олена Василівна

З розповіді мешканки міста Василькова Панашенко Олени Василівни: «Коли почалася війна, мені було 8 років. Як розстрілювали людей я не бачила, але за переказами моєї знайомої Олександри Пустової десь наприкінці серпня – на початку вересня 1941 року на критому ринку що знаходився на старій торговій площі (це там де зараз стоїть будинок культури) почали з усього міста збирати жителів єврейської національності. У Олександри були сусіди євреї, дочку звали Віра. Вони з Олександрою були однокласницями, всі мешкали на вулиці Гоголя. На початку війни Віра поїхала із міста. А її батьки залишились і потрапили на критий ринок. Саме Олександра носила їжу своїм сусідам – батькам Віри, яких з іншими мешканцями закрили на ринку в дерев'яному павільйоні». Одного вересневого ранку всіх хто перебував у павільйоні критого ринку погрузили в машини та повезли по Володимирській вулиці в східному напрямку.     У книзі Круглова Олександра Йосиповича «Знищення єврейського населення України у 1941–1944 роках. Хроніка подій» є згадка про те, що 3 вересня 1941 року загін зондеркоманди 4-А розстріляв у місті Василькові Київської області 106 євреїв. 

Інша подруга Олени Василівни, Марія Урденко, яка на той час жила в районі сучасної вулиці Мічуріна, розповідала, що бачила, як везли людей під конвоєм на трьох машинах до Покровського цвинтаря, після чого трохи пізніше було чути постріли. Випадок із розстрілом євреїв не був поодиноким. Після звільнення Василькова у листопаді 1943 року відбувся Судовий процес у справі про звірства німецько-фашистських загарбників та їх посібників на території м. Василькова та Васильківського району в період їхньої тимчасової окупації. Підсудними у цій справі стали обвинувачені у злочинах, передбачених Указом Президії Верховної Ради Союзу РСР від 19 квітня 1943 року., зрадники Батьківщини - колишній начальник Васильківської міської поліції Бялик Михайло Павлович, його заступник Кричевцов Петро Євстигнійович, начальник кущової поліції Васильківського району, Яриш Микола Йосипович та поліцай Беньківський Євген Євгенович. Під час слухання справи було оприлюднено подробиці діяльності підсудних у період німецько-фашистської окупації 1941 – 1943 років. Так підсудного Бялика було звинувачено в тому, що в жовтні 1941 року на посаді начальника Васильківської біржі праці він допоміг ворогам відправити в рабство до фашистської Німеччини 4600 громадян міста Василькова, а всього по району — близько 20 тисяч осіб. Крім того, він допомагав гестапо розстрілювати на Покровському цвинтарі жінок, дітей, людей похилого віку, а також 150 полонених червоноармійців. За свідченнями підсудних та свідків, суд встановив, що Бялик, працюючи начальником поліції м. Василькова, заарештував понад 200 радянських громадян, які були відправлені до Білоцерківського концтабору. Доля заарештованих залишилася невідомою. Підсудний Кричевцов підтвердив, що Бялик становив список на розстріл 10 осіб, яких під конвоєм відвели на Покровський цвинтар, де й розстріляли. Підсудний Кричевцов активно співпрацював з окупаційною владою, завзято виконував накази свого начальника Бялика, разом з іншими поліцаями та німецькими жандармами брав участь у розстрілах радянських людей на Покровському цвинтарі. Підсудний Яриш під час суду визнав, що у березні 1943 р. він повісив у селі Велика Вільшанка бригадира колгоспу Василя Капшука. Очолюючи каральну експедицію, грабував селян, вбивав ні в чому не винних людей. Він усіляко вислужувався перед гестапівцями. Коли жандармерія запропонувала йому заарештувати 7 людей із найближчих сіл, він заарештував удвічі більше. Усіх їх було страчено. Підсудний Беньковський добровільно пішов у поліцаї, знущався з заарештованих, бив жінок та дітей, які приносили ув'язненим передачі, допомагав вішати колгоспного бригадира Василя Капшука. Під час ексгумації в яру під Покровським цвинтарем було виявлено десятки ям. Присутні зазначали, що насамперед важко було бачити трупи дітей. Зітлілі тіла, черепа і кістки перебиті десятками куль, валялися абияк. Поруч із ямами, заповненими розстріляними жителями міста знаходилися ями з тілами розстріляних червоноармійців. Далі, за якихось десяток кроків, розташований інший ряд ям, із тілами циган, молдаван... 21 грудня 1943 року після того, як огляд було закінчено, трупи загиблих поклали в труни і під звуки жалобного маршу траурна процесія вирушила з цвинтаря до Братської могили,яму для якої вже підготували на підйомі біля школи№2, щоб взяти участь у жалобному мітингу-похованні загиблих.

Пам'ятник над братською могилою до реконструкції

Близько 2000 осіб були присутні на жалобному мітингу-похороні жертв фашистського терору. 

 Снігу не було – згадує Панашенко Олена Василівна. Погода була така сама, як зараз. Коли ми з подругами прийшли на жалібний мітинг, то побачили велику яму. Ховати ще не почали, але людей уже зібралося багато. Моя подруга Олена Розенберг запропонувала піти на Покровський цвинтар. Коли ми підійшли до яру, то мені здалося, що це поле бою, весь яр був усипаний тілами. Я на стільки була вражена, що не могла поворухнутися, навіть коли на мене пішов кінь, який вивозив підводу з рештками. Дякувати Богові, якась жінка побачила мене і висмикнула майже з-під коня. 

Колишня вулиця Лікарняна якою 21 грудня 1943 року їхали підводи з рештками загиблих до місця поховання

 Колона з підводами розтяглась від Покровського кладовища до Володимирської вулиці та далі по Соборній аж до самого місця поховання. Труни з перших возів вже опускали в могилу, а останні ще були на цвинтарі біля яру, де по трунах розкладали тіла загиблих. Довгий час меморіальний комплекс навпроти будівлі Васильківської школи №2 називали Братською могилою. Але жодної таблички чи згадки про те, що там поховано розстріляних мешканців міста Василькова ніколи не було. На пам'ятнику, встановленому над могилою після війни, було написано «Вічна слава Радянським та чехословацьким воїнам, які загинули у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками»

Сучасний вигляд Братської могили

Після реконструкції у 90-х роках минулого століття місце із масовим похованням почали називати Меморіалом Слави. З боку сучасної вулиці Героїв Небесної сотні під парканом стадіону "Кристал" на тому місці де колись вела дорога до Покровського яру, в липні 2021 року на передодні 80 річниці окупації Василькова німецько-фашистськими загарбниками, було встановлено пам’ятний знак знищеним в роки окупації мешканцям Васильківщини Єврейської національності.

пам’ятний знак знищеним в роки окупації мешканцям Васильківщини Єврейської національності.

Наступного дня після жалобного мітингу та перепоховання, 22 грудня о 17 годині у місті Василькові на площі біля клубу було виконано вирок Військово-Польового Суду над засудженими до страти через повішення зрадників Батьківщини: Бяликом Михайлом, Кричевцовим Петром, Яришем Миколою, Беньківським Євгеном за участь у звірячому винищенні мирних ні в чому невинних радянських людей — жінок, дітей, людей похилого віку, за відправку на каторгу до Німеччини тисяч мешканців міста Василькова та Васильківського району. Під час виконання Вироку Військово-Польового Суду на площі було понад тисячу осіб.

Оголошення про виконання вироку в газеті«Радянське життя»

    2 жовтня 1967 року у земельному суді у місті Дармштадт (ФРН) розпочався судовий процес над 11 колишніми членами зондеркоманди 4-а. Усі підсудні звинувачувалися в участі у масових та індивідуальних вбивствах близько 60 000 осіб: євреїв, комуністичних функціонерів, хворих та військовополонених у 1941 р. у тилу 6-ї німецької армії у містах Сокаль, Краків, Луцьк, Новоград-Волинський, Бердичів Радомишль, Біла Церква, Васильків, Іванків, Київ (Бабин Яр) та Харків. Одним із головних пунктів звинувачення були масові вбивства у Бабиному Яру. Процес тривав понад рік. Загалом було заслухано 175 свідків із різних країн. 29 листопада 1968 р. суд присяжних виніс вирок:

- Куно Кальссен - 15 років ув'язнення, 

- Адольф Янссен - 11 років, 

- Олександр Різле-4 роки, 

- Віктор Войтон-7 років, 

- Курт Ганс-6 років, 

- Крістіан Шульте-4 роки 6 міс., 

- троє виправдані за § 47 MStGB (виконував наказ) 

- щодо одного рішення відкладено (Август Хефнер), 

– один помер під час суду (Генріх Хун). 

Сергій Снігірьов, краєзнавець

 

Детальніше

Хая Гольдфарб та сестри Карпенко

 

Перш за все. представлюсь вам. Я жителька Казані, пенсіонерка Хая Тевіївна Дихне (дівоче прізвище — Гольдфарб). Але родом я з Новоград-Волинського. що на Житомирщині.

Війна застала мене студенткою в Києві. В перші ж дні війни. працюючи на евакопункті по прийому біженців, я дізналася, що мої батьки все ще залишаються в Новоград-Волинську І я поїхала за ними. Але поїзд дійшов до Житомира І — все, Далі їхати вже було неможливо. Невдовзі німці захопили Житомир. І до батьків я так і не потрапила. І опинилася я в єврейському гетто,

З гетто мені вдалося втекти; І пішла я в бік Києва. Йшла полями голодна і пухла, а в Києві вже теж були німці., І знову я брела куди очі дивляться, І опинилася під Васильковом, в якомусь зруйнованому радгоспі. Там я подружилася з дівчиною-єврейкою Вона була родом з Василькова, але її батьки вже були розстріляні. Дівчині просто» дивом удалося напівживою вибратися з могили. Коли стало вже холодно, ми з цією дівчиною (забула її Ім’я) пішли до неї додому до Василькова, щоб узяти теплі речі. Та її оселя була пограбована. Щоправда, на горищі були деякі теплі речі, і ми одяглися і повернулися в радгосп. Виконували -різні роботи і дуже боялися, щоб' нас не видали поліцаї.

Коли стало зовсім холодно,, місцева жінка, яка працювала  з нами повела нас ночувати до своїх знайомих, щоб зігрітися. Ми заночували, а вранці господар хати прийшов з поліцаями, сказав. що ми єврейки. І нас повели до поліції у Васильків, На допиті у начальника поліції я стверджувала, що з дитбудинку і ніяких документів при мені немає, що я не єврейка. Але моя подруга була місцева і її впізнали; а відтак доля її була вирішена.

І тоді нас відвели до камери. Я добре бачила, як поліцай, перш ніж повести подругу на розстріл, довго знущався над нею і згвалтував її

А я... На вигляд я була як-малолітка і видно, саме тому поліцаї не звернули на мене увагу. А у Василькові мене ніхто не знав, і зовні я не була схожа на єврейку. Та коли я залишилася сам-на-сам з начальником поліції, він мені тихо сказав : «Я знаю, хто ти. Мене не проведеш. Але ти не признавайся, що ти єврейка, продовжуй стверджувати, що ти з дитбудинку і проси, щоб тобі видали папірець...» Так я і вчинила.

Начальник поліції направив мене до управи Там мені видали посвідчення на ім’я Галини Гулько В ньому було сказано, що я українка, Вже після війни я дізналася, що того начальника поліції було розстріляно фашистами за зв'язок з партизанами та підпільниками.

Так я стала Галиною Гулько, в поліції, в камері я сиділа з  Ганною Карпенко. А коли кас звільнили, то вона привела мене до своїх знайомих. У них я й перезимувала. Допомагала людям по господарству. Ніхто мене не видав, хоча господарі і знали ,що я єврейка; Там я подружилася з доньками моєї рятівниці — Вірою і Надією Карпенко. З нами ще тоді дружила Надя Школьник (Шкільна).

Влітку 1942 року нас мобілізували на роботу в Німеччину. Збір і відправка були у Василькові. Карпенки Віра та Надя, Надя Школьна, я та інші а дівчата трималися разом, допомагали одне одному чим могли. .

В Німеччині ми опинилися в одному пересильному пункті. Звідти нас направили на роботу до німця на ім'я Фрідріх Шварц. Працювали в Берліні, в районі Марієндорфа. на Бріцерштрассе. Керував нами зять хазяїна -- Отто. Він відверто над нами знущався, а мене запідозрив у тім, що я не українка. Та дівчата мене щоразу виручали.

Невдовзі до нас прибули дівчата з Курської області — Олександра Афанасьєва, Євгенія Переверзєва. Поліна Осипенко.

Отак гуртом ми відпрацювали на овочевих плантаціях Шварца до кінця квітня 1945 року. Затим нас звільняли радянські війська.

На пересильному пункті мені видали довідку з моїм справжнім прізвищем — Гольдфарб і поновили в єврейській національності. Я була дуже здивована, коли серед радянських солдатів побачила євреїв. Бо мені здавалося, що всіх євреїв фашисти винищили. Хоча в Німеччині ще зустрічалися поодинокі старики-євреї з великою жовтою зіркою Давида на спині.

Під кінець літа 1945 року я приїхала в рідний Новоград-Волинський. Там мені сказали, що моїх батьків — Тев’є Пінсіховича та Ріву Давидівну Гольдфарб, а також брата Давида було розстріляно фашистами ще в 1941 році...

Першої пори після повернення з Німеччини я ще листувалася з моїми рятівниками з Василькова. А потім... Навесні 1946 року я вийшла заміж за свого шкільного товариша, офіцера Семена Михайловича Дихне. Ми продовжували листуватися з васильківцями але чоловік не схвалював це листування, боячись, що буде мати неприємності по службі.

І справді, на відмінно склавши екзамени до військової академії. він не пройшов мандатну комісію на тій підставі, що я. дружина його, була на окупованій території. А про те, що я працювала в Німеччині і взагалі говорити заборонялося. Чоловік мав великі неприємності через мене, дійшло навіть до того, , що високе начальство радило, йому оформити зі мною розлучення і таким чином розчистити собі дорогу до кар’єри. Але він .звичайно, не погодився.

І ось живемо ми з ним в подружній парі з 1946. року. Маємо сина, доньку, четверо онуків. З роками втратився І зв’язок з Васильковом.

З 1983 року ми живемо в Казані. Тут наші-діти закінчили вузи, обзавелися сім’ями. Та думи про друзів-українців, які врятували мене в гірке лихоліття, тривожать совість. дуже І хотілося б, якщо це можливо, І хоча б щось дізнатися про них. 

Можливо, прочитавши цього і листа, відгукнеться тьотя Ганна Карпенко, мої подруги Надія та  Віра Карпенко. Надія Школьна або їх діти. Дуже хотілося б знати ім'я того начальника поліції, який врятував мене. А і можливо, моїм рятівникам потрібна якась-допомога?

Світ не без добрих людей і саме людська доброта врятувала мене. І сьогодні ми живемо в нелегкі часи, хоча у війну було ще -тяжче. І тоді добрі люди залишалися людьми. Та все ж коли бачиш у що перетворюються національні незгоди. Мимоволі -замислюєшся а нині  в наш Час, врятували б тебе чи видали?

Україна мені сниться ночами дуже хочеться на Батьківщину. Але так уже склалося життя... " Нехай боронить вас Бог -людське серце, дорогі земляки! 

З найкращими побажаннями і- до вас Хая Тевіївна Дихне.

Публікація в газеті "Життя і слово" (кінець 1992 - початок 1993 року)

Сестри Карпенко

У 1941 році пізньої осені. коли німці вже порядкували в нашому місті, на Ганну Сергіївну хтось доніс в поліцію про те, що вона переховує євреїв. Прийшли до хати з обшуком але нікого постороннього не знайшли. Хоча дівчинка Геня, яка вибралася з-під і купи трупів і ледь добрела з Києва до Василькова, справді була схована на замаскованому горищі сараю.

Ганну Сергіївну Карпенко забрали до поліції, а там сиділа гарненька дівчинка — брюнетка з великими синіми очима. Що чекало її? Смерть! 

Кажуть, що в той час начальником поліції був Мойсеєнко. Це завдяки його людяності дівчинка Хая стала Галею з відповідним документом про це. Хоча документ мало охороняв чорнявку від підлих очей.

І Ганна Сергіївна запросила Хаю до себе. Так вона стала подругою Надії та Віри Карпенків, Надійки Школьної. Намагалася не потрапляти людям на очі.

А тут — відправка до Німеччини. на каторгу. Ніхто не звертав уваги на те, що дівчаткам . всього по п’ятнадцять років; що вони ще. власне діти.

Так четверо дівчаток потрапили до Берліна, а вже звідти разом — бо називалися сестрами на овочеві плантації хазяїна в Марієндорфі. Трималися дівчатка купки, допомагали одна одній як могли. Все б нічого з хазяїном можна було миритися, а ось з нацистом Отто, зятем хазяїна…

Якось викликав він «кляйне Надю» (так називали Надійку Карпенко за низенький росточок) та й питає:

— Галя .— іуда? Скажи то я тебе відразу ж відправлю додому, до мами.

А «кляйне Надя», дарма що і маленька, відповіла йому

— НІ. Ми сестри. На одній і вулиці живемо. Купина вона моя.

Послухав оте Отто і закивав головою:

— Натюрліх, натюрліх..

Що це за слово і що воло  означало, Надія Степанівна не і знає й досі. Але більше не турбував.

Хоча... Вже пізніше, коли подорослішала, Надія зрозуміла що отим видаванням Галі за, свою сестру вона наражала на небезпеку весь юний гурт. Бо виходило так, що всі вони євреї. Отак і підростали юні полонянки нянки на супові а німецької брукви. Тяжко було працювати і жити далеко від Батьківщини, -але що було робити? Поряд, за сіткою огорожі, працювали французи — військовополонені німці. 

Один з німців симпатизував яснооким дівчатам з України. Проїзжаючи мимо залишав на стовпці огорожі свої бутерброди на обід. І дівчата залюбки смакували ними. 

 Заледве загриміли залпи наших «Катюш», як дівчата зібралися в далеку дорогу додому. Вже на початку квітня, коли наші то наступали на Берлін, то відступали, дівчата чіплялися; за останні вагони поїздів- на,, Схід 1 їхали, і їхали... Тільки додому і — негайно!

В травні були, вже вдома,-серед своїх. Почалося мирне життя...

Невдовзі Надія Карпенко стала Надією Бухвер. А Віра Карпенко — Вірою Радзілевич. Склалися сім'ї, народилися діти. Все пішло по колу. А. що ж Галя-Хая? Галя вдома, на Житомирщині, не знайшла- нікого. її батьків та брата фашисти розстріляли. І розпочала вона своє життя сироти. -Незабаром знайшло її подружнє щастя. Вийшла. Галка (як- називали її сестри Карпенки) заміж за офіцера Семена Дихне ї зажила в любові й турботах. Спочатку листувалися <сестри», а згодом' листування, припинилося. Сьогодні вже відома причина отій перерві, - службова кар'єра та й, власне сімейне життя від отого листування та спогадів про роботу в Німеччині ставилися під загрозу.

І ось - лист до редакції з і надією, що рятівниці знайдуться

Спочатку до редакції завітала Віра Йосипівна Радзілевич Карпенко. Вона працювала в райвузлі зв’язку,.ЩО поряд :і редакцією. Жінка плакала згадуючи війну, роботу в Німеччині, Галю-Хаю…

Цього ж дня приїхала з Калинівки і Надія Степанівна Бухфер-Карпенко. Довгенько ми з нею гомоніли , Згадувала плачучи, Надія Степанівна свою добру маму, яка в тяжкі хвилини війни, рнзикуючи власним життям і їхнім, дочок, рятувала від смерті євреїв. Лікаря з Києва, дівчинку Ганю, Хаю.

 Справді Ганна Сергіївна була милосердною Жінкою і ота її надзвичайна Доброта служить і служитиме їй світлим пам'ятником ще довгі і довгі роки. Вона рятівною силою життя заслужила від нас глибоку шану і любов.

«Робіть всі можливі добрі діла всіма можливими засобами, всім можливим людям поки це можливо»- кажуть Псалми.

І хоч Ганна Сергіївна прожила так мало років та вона сповна виконала свою головну місію на землі – творити добро. 

Не кожен з нас особливо сьогодні може похвалитися добротою. Може саме тому впродовж майже п’ятидесяти років пам’ять про Ганну Сергіївну жива. 

А ще знаючі люди кажуть, „ що душі померлих повертаються і ходять по землі рівно стільки часу, скільки їх пам'ятають живі. Якщо ми ділимося з ближніми шматком хлібу чи ще чимось, то його смак передається нашій померлій рідні...

Хая Тевіївна Дихне не забула своїх рятівників і озвалася через роки і проблеми. Але вона сумнівалася в нас сьогоднішніх. Чи врятували б? Чи вчинили б так, як отой васильківець, який юне дівча видав поліції?

І взагалі сьогодні настала и пора сумнівів, Але робіть всі можливі добрі діла всіма можливими засобами всім можливим людям і поки це можливо, як сім’я Карпенків.

 У 1999 році Ганна Карпенко та її дочка Надія, Ізраїльським інститутом катастрофи і героїзму національного меморіалу Катастрофи (Голокосту) і Героїзму “Яд ва-Шем”, були удостоєні звання звання Праведників народів світу

За матеріалами газети "Життя і слово" ( від 30.01. 1993 р)

Детальніше

Розповідь Рози Розенвассер

Запис розповіді неповнолітньої Р. Розенвассер представником ЦК допомоги постраждалим від погромів про події, що відбулись у м. Василькові Київської губ. 1919 р.

Пізніше листопада 1919 р.

[Датується за хронологією погромів у Василькові.]
Рози Розенвассер, дівчинки 12 років, уродженки м. Василькова

Переклад з єврейської

Я не знаю, з чого почати, адже я так багато пережила...
Я пережила наступні погроми: петлюрівський, денікінський, Соколовський та інших банд взагалі. Перший погром – це петлюрівський. Вони увійшли за більшовиками, видали себе за більшовиків і вивісили червоний прапор. Робітники вийшли із червоним прапором. Нині ж їх почали вбивати. Усі чоловіки поховалися: хтось у хлів, хтось за піч, нас вони тільки пограбували, але нікого не вбили.

Погром банди селян. Це було в суботу. Увійшов бандит, відвів батька та брата в окрему кімнату, підвів до столу, навів рушницю і хотів стріляти, щоб батько не міг рушити з місця. Батько не міг утриматись і все ближче підходив до бандита, щоб куля його не зачепила. Я зчинила сильний крик, тоді бандит вивів їх у садок, щоб там убити. Мені вдалося своїм плачем вимолити батька та брата з рук бандита. Останній утік. Тоді брат і хазяїн сховалися на горищі, батько ж не хотів залишити нас самих і залишився з нами. Бандити кілька разів входили в будинок і грабували, але це вже була звичайна справа.

Вдруге Петлюра. Петлюра цього разу вже не чіпав, але банда Соколовського, яка раніше орудувала разом з ним і потім залишилася, зробила новий погром. Це було у середу вночі. Усі чоловіки поховалися на горище. Біля нашого будинку стояло два бандити. Вони схопили шамес, мучили його і вимагали грошей. Батько випадково стукнувся головою об дахове залізо, це почули бандити. Вони відпустили шамес і влізли на горище. Ми почали кричати.Один бандит підійшов до мене, кинув мене на землю, я не відчувала ніякого болю і незабаром піднялася, бандит мене вдруге вдарив, я намагаюся підвестися, а він увесь час б'є мене, доки він мене не вдарив сильно в бік. Раптом двері відчиняються і один з них дає 4 постріли. Я думала, що когось з наших убили, але ні. Один бандит підійшов до батька, зірвав з нього чоботи, забрав усі гроші, що були при ньому, і відпустив. Після цього бандити пішли. Наступного ранку з бандою прийшла сестра [1] Соколова (його самого вбили). Вона вийшла на базар і почала кричати: Брати, беріться за роботу. Тисячі євреїв треба вбити за одного мого брата». І почалося...

До нас вони не увійшли, вони думали, що тут не мешкають євреї. В цей час пройшов мужик, він не міг витерпіти вигляду цього єврейського горя і сказав бандитам: «Як ви ще тут, уже денікінці на вокзалі». Вони втекли. Денікін вів їх до Києва і відігнав їх, не впустив у Київ, тоді вони пішли звідти на Васильків. Він їх обдурив. Ми вже чекали з нетерпінням Денікіна. Думали – ось наш порятунок. Євреї казали: «Дядечко Давид іде». Як тільки сказали "денікінці увійшли", мій маленький братик побіг їм назустріч, я побігла за ним, боячись за нього. Усі господарі стояли біля воріт і дивилися. Дивляться та бачать, як один солдат прямо підходить до одного єврея і знімає з його ніг чоботи. Ніхто не вірив своїм очам. Через кілька днів почалися грабежі. Тільки криками удалося відстояти. До нас їх увійшло кілька і зажадали грошей, батько впав навколішки і почав їх просити. Я бачу, що батько весь тремтить від холоду і накинула на його плечі пелеринку. Вони почали бити його револьвером по голові.Я ще більше почала кричати. Тоді бандит плюнув мені в обличчя, вдарив по голові револьвером, схопив за руки і повів у спальню і попросив дати йому дві свічки. Я йому дала. Вони вели мені вийти, а самі пішли до господаря квартири. Потім вони повернулися назад і почали бити батька, я прикрила його своїм тілом, вони йому тільки розрізали губу, потім усіх відвели до господаря квартири, почали там вішати. В цей час увійшов старший (начальство якесь) і сказав їм дещо. Їх, [євреїв], відпустили, повели босоніж вулицею, побудували їх, як солдатів, один за одним, щоб можна було розстріляти їх однією кулею. Можливо, не вистачить куль, тоді решту прикінчать шашками. Один із бандитів крикнув: «Не шкодуй куль, куль вистачить». Вони залишили їх на вулиці і ввійшли до будинку вимагати у дружин грошей, якщо ні — вони вб'ють чоловіків. Грошей ні в кого не лишилося. Тоді вони оглянули все та й пішли. Після цього увійшов Вовчанський загін. Вони також вимагали грошей. Почали шукати, знайшли талес. Тоді один каже іншому: «Дивися, талес». Це були двоє солдатів-євреїв, вони обернулися, вирвали у третього (російського) револьвер і не дали вбити батька. "Йдемо швидше", - сказали вони.

На ранок до кухні увійшло ще 2 солдати. Вони приставили до стіни батька та брата. Я не знаю, звідки в мене взялося стільки сил, я відкинула батька та брата і вибігла надвір. Бандит наставив револьвер проти мене. Батько почав дуже кричати. Тоді другий щось сказав першому, і вони пішли.

ГА РФ. Ф. Р-1339. Оп. 1. Д. 428. Л. 35-36. Копия.

Детальніше

Великий князь Володимир Святославович хрестився у місті Василькові

 

Хрещення кн. Володимира. Мініатюра з Радзівілівського літопису. Кін. XV ст.

Найвідоміший давньоруський літопис «Повість временних літ», який датується 988 роком, наводить детальну розповідь про те, як князь Володимир вирушив у грецьке місто Корсунь і після тривалої облоги взяв його, скориставшись зрадою корсунянина на ім'я Анастас. Погрожуючи спустошити так само Царгород, князь зажадав собі в дружини візантійську царівну, з рештою царі Василь і Костянтин погодилися але з умовою — Володимир повинен хреститися.

Ця відома легенда, як і сам літопис, з'явилася не раніше останньої чверті XI століття, тобто через сторіччя після подій, що описуються. У давніших свідченнях такої версії немає. У них сказано, що князь Володимир хрестився вдома (у Києві чи Василеві), а через два роки після Хрещення вирішив звернути у християнську віру весь народ і вирушив до Корсуня, щоб, взявши грецьке місто силою, вимагати вже як переможець, наставників у правій вірі : собі - дружину-християнку, а народу - священнослужителів.

ТГВ

Хрещення кн. Володимира. Мініатюра з Радзівілівського літопису. Кін. XV ст. (БАН. 34.5.30. Л. 62 про.)

Враховуючи те, що через сто років після події, яку слід вважати одним із найважливіших та переломних факторів у християнському світі, неможливо було встановити місце, де саме хрестився Великий князь Володимир, а легенда про його хрещення у Корсуні виходить із політичної доцільності того історичного періоду, ми вважаємо, що версія про хрещення Великого князя Володимира саме у Василькові є найвірогіднішою. Крім того, у більш давніх джерелах згадки легенди про Корсунь відсутні, тоді як місто Васильків (тогочасна назва Васильєв) згадується на рівні з Києвом та Корсунем.

Перша назва Василькова - Васильєв – була дана на честь християнського імені Василь, яке Великий князь Володимир отримав при хрещенні.

Детальніше